«Не будь дурнем. Дейрон може бути тим, ким він є, але він все одно твоя рідна кров і моя. Я впевнений, сір Роланд знайде його, і Ейгона теж.»
«До того часу скоріш за все турнір вже закінчиться.»
«Ейріон тут. І він значно кращий зі списом аніж Дейрон, якщо ти так турбуєшся за турнір.» Данк нарешті побачив другого співрозмовника. Той сидів на високому кріслі з оберемком рукописів в руках. Лорд Ешфорд стояв поруч. Навіть сидячи, чоловік виглядав на голову вище за інших, судячи з його довгих протягнутих перед собою ніг. В його коротко підстриженому темному волоссі виднілась сивина, а міцне підборіддя було чисто вибрите. А от ніс виглядав так, наче його вже не раз ламали. Незважаючи на простий одяг — зелений камзол, коричнева мантія, потерті чоботи — у чоловікові відчувалась сила, впевненість та влада.
Данку спало на думку, що він випадково почув те, що не повинен був ніколи почути. Краще піти зараз та повернутись коли вони між собою розберуться, вирішив він. Але було вже запізно. Принц зі срібною бородою раптом помітив його. «А ти хто такий і чого тобі треба?» різко спитав він.
«Це той лицар, якого чекав наш вірний стюарт,» посміхнувся чоловік, що сидів, очевидно, знаючи про присутність Данка весь час. «А от ти і я їм завадили, брате. Підходьте ближче, сір.»
Данк просунувся вперед, непевний, що від нього очікується. Він глянув на Пламмера, але не отримав жодної підказки від того. Довголиций стюарт, який ще вчора просто-таки роздувався від власних повноважень, сьогодні уважно вивчав підлогу. «Мілорди,» почав Данк, «я просив сіра Манфреда Дондарріона поручись за мене, щоб я був прийнятий в списки учасників, але він відмовився. Він заявив, що не знає мене. Але сір Арлан служив йому, я можу поклястись. У мене є меч і щит, я…»
«Щит та меч ще не роблять людину лицарем,» — відчеканив лорд Ешфорд, великий товстий чолов’яга з круглим червоним обличчям. «Пламмер говорив мені про вас. Навіть, якщо ця зброя і справді належала сіру Арлану з Пеннітрі, цілком можливо, що ви знайшли його десь мертвого і все вкрали. Якщо у вас немає кращих доказів за ваші слова, якогось листа чи…»
«Я пам’ятаю сіра Арлана з Пеннітрі,» тихо сказав чоловік з крісла. «Він ніколи не вигравав турнірів, наскільки мені відомо, проте завжди виступав достойно. В Королівській Гавані 16 років тому він переміг лорда Стокворта і Бастарда з Харенхола в пішому бою, а до цього давним давно в Ланніспорті він скинув з коня самого Сивого Лева. Лев не був тоді таким сивим, до речі.
«Він розповідав мені про це багато разів,» підтвердив Данк.
Високий уважно подивився на нього. «В такому випадку ви, безумовно, пам’ятаєте справжнє ім’я Сивого Лева?»
На мить Данк забув геть усе. Тисячу раз старий розповідав цю історію, тисячу раз, лев, лев, його ім’я,ім’я… Він майже зневірився, але раптом згадав. «Сір Деймон Ланністер!» вигукнув він. «Сивий Лев! Він зараз лорд Кастерлі Рока.»
«Так і є,» м’яко підтвердив високий чоловік, «він потрапляє до списку учасників турніру.» І зашелестів рукописами в себе в руках.
«Як взагалі ти можеш пам’ятати якогось незначного межового лицаря, якому пощастило вибити з сідла Сивого Лева шістнадцять років тому?» — спохмурнів принц з срібною бородою.
«Я намагаюсь запам’ятовувати всіх моїх противників.»
«І як сталось, що ти вийшов на поєдинок проти межового лицаря?»
«Це було дев’ять років тому в Штормовому Рубежі. Лорд Баратеон влаштував турнір, щоб відсвяткувати народження свого внука. Жереб вивів мене на сіра Арлана в першій же сутичці. Ми зламали чотири списи поки мені нарешті не вдалось вибити його з сідла.
«Сім,» вигукнув Данк, «і це було проти принца з Драконового Каменю!» Не встигши довести речення до кінця, він вже почав жалкувати, що почав його. Данк дурна голова, недалекий, як дитина, він майже чув як старий промовляє ці слова.
«Так і було.» Принц зі зламаним носом приємно посміхнувся. «В історіях всі люблять перебільшувати, я знаю. Не думай поганого про твого вчителя, але, боюсь, що списів було лише чотири.
Данк був щасливий, що в залі панувала напівтемрява. Він відчував як почервоніли його вуха. «Мілорд…» Ні, це не те. «Ваша Високість.» Він упав на коліна і схилив голову. «Якщо ви кажете чотири, значить чотири… Я ніколи… Я не…» «Сір Арлан завжди казав про мене, що я недалекий, як дитина і тугодумний як віл.»