Нещасна істота, подумав Данк. Але чому лорд сказав, що знає мене? Певний час він роздумував над цим, попиваючи ель.
Ягнятина виявилась найкращою з тих, які він коли-небудь пробував в своєму житті, а качка навіть кращою. Приготована з черешнями та лимонами, настільки жирна, наскільки це взагалі можливо. Трактирщиця також принесла горох в маслі і вівсяний хліб, все ще гарячий з печі. Ось що означає бути лицарем, сказав він собі, відсмоктуючи залишки м’яса з кістки. Хороша їжа і ель, коли я хочу, і нікого, щоб зацідити тобі головицю. Він замовив другий келих елю, до м’яса, третій щоб все це запити, четвертий, бо поруч не було нікого, щоб це заборонити. Коли він поїв, то заплатив жінці срібний олень, і в нього ще залишилась жменя мідяків на здачу.
Було вже темно, коли Данк вийшов з трактиру. Його живіт був повний, гаманець дещо легший, але він відчував себе прекрасно, йдучи до конюшні. З середини почулось іржання коня. «Спокійно, малий,» пролунав голос хлопця. Данк пришвидшив крок, нахмурившись.
Він побачив хлопця-конюха одягнутого в броню старого, верхи на Громі. Кольчуга була довша, ніж він сам, і йому весь час доводилось поправляти шолом, що сповзав з його лисої голови. Попри всю рішучість хлопця, видовище було абсолютно сміхотворним. Данк зупинився в дверях конюшні і розреготався.
Хлопець побачив це, почервонів і зістрибнув на землю. «Мілорд, я не…»
«Злодюжка,» сказав Данк, намагаючись звучати серйозно. «Знімай ту броню і радій що Грім не брикнув тебе по дурній голові. Це бойовий кінь, а не поні для хлопчиків.»
Хлопець зняв шолом і жбурнув його на солому. «Я б міг їздити на ньому не гірше ніж ти,» сміливо заявив він.
«Закрий свою пельку, і щоб я більше не чув такої зухвалості. Кольчугу теж знімай. Чим ти собі уявляв, ти займаєшся?»
«Як я тобі це розповім, із закритим ротом?» — хлопець викрутився із кольчуги і вона впала на землю.
«Ти можеш відкрити свій рот для відповіді,» сказав Данк. «А тепер підбери ту кольчугу, струси з неї бруд і поклади туди звідки взяв. І напівшолом теж. Ти нагодував коней, як я казав? Почистив Легконогу?»
«Так,» сказав хлопець, струшуючи солому з кольчуги. «Ви їдете в Ешфорд, так? Візьміть мене з собою, сір»
Трактирщиця попереджала мене про це. «А що скаже твоя мама?»
«Моя мама?» Хлопець зморщив обличчя. «Моя мама померла, вона нічого не скаже.»
Данк здивувався. Трактирщиця не була його матір’ю? Можливо, він просто служка у неї. У Данка трохи крутилась голова від елю. «Ти сирота?» спитав він невпевнено.
«А ти?» огризнувся хлопчина.
«Колись був,» визнав Данк. Поки старий не підібрав мене.
«Якщо ти мене візьмеш, я б міг бути твоїм сквайром.»
«Мені не потрібен сквайр,» відповів він.
«Кожному лицарю потрібен сквайр,» наполягав хлопець. «І, судячи з твого вигляду, тобі сквайр потрібен обов’язково.»
Данк загрозливо підняв руку. «Судячи з твого вигляду, ти зараз дістанеш головицю. Наповни мені мішок вівсом. Я відправляюсь в Ешфорд. Один.»
Якщо хлопець і злякався, то дуже вміло це приховав. Кілька секунд він стояв там з викликом, і коли Данк вже був готовий здатись, хлопець розвернувся і пішов за вівсом.
Данк полегшено зітхнув. Шкода, що я не можу його взяти. Але тут, в трактирі, у нього нормальне життя, значно краще, ніж те, яке було б якості сквайра межового лицаря. Взяти його було б поганим вчинком.
Тим не менше, він все ще відчував, що хлопець розчарований. Данк заліз на Легконогу, взяв за уздечку Грома. Можливо, мідне пенні його трохи розрадить. «Ось хлопче, лови за твою допомогу!» Він підкинув монетку з посмішкою, але конюх навіть не спробував її зловити. Вона впала в грязюку поруч з його голими ногами і він залишив її там лежати.
Підніме її, як тільки я від’їду, сказав собі Данк. Він розвернув полфрі та поїхав з трактиру, ведучи за собою двох інших коней. Дерева купались в місячному світлі, а небо було безхмарним та в зірках. Проте, виїжджаючи на дорогу він ще відчував на собі погляд насупленого та мовчазного конюха.
3
Післяобідні тіні почали рости, коли Данк зупинився на краю Ешфорда. Три десятки шатрів уже були зведені на трав’янистому полі. Десь великі, десь малі, якісь круглі, якісь квадратні, котрісь з парусини, інші з льону, окремі з шовку, але всі сліпуче розмальовані, з великими знаменами, що майоріли на їх верхівках. Яскраві, неначе поле з дикими квітами, з червоними і сонячно-жовтими відтінками, незчисленними тінями зеленого та синього, чорними, темно-сірими і пурпурними кольорами.