«Ні,» відказав він. «Зовсім, ні, просто…» Він все ще вагався.
Звуки фанфар струсонули вологе ранкове повітря. Егг підбіг до них. «Сір, лорд Ешфорд викликає вас.»
Усміхнений Шторм нетерпляче хитнув головою. «Їдьте, сір Данкен. А я посвячу сквайра Реймана в лицарі.» Він дістав меча з піхов і відтіснив Данка в бік. «Рейман з Дому Фоссовеїв,» урочисто почав сір Ліонель, торкнувшись лезом правого плеча сквайра, «від імені Воїна я зобов’язую тебе бути сміливим.» Меч перейшов з правого плеча на ліве. «Від імені Батька я зобов’язую тебе бути справедливим. Знову на праве плече. «Від імені Матері я зобов’язую тебе захищати слабких та невинних.» На ліве. «Від імені Молодиці зобов’язую тебе захищати всіх жінок.»
Данк залишив їх там зі змішаними почуттями полегшення та вини. Але нам все-одно не вистачає одного, думав він, поки Егг підводив йому Грома. Де я знайду ще одного? Він розвернув коня і повільно поїхав до трибуни, де стояв лорд Ешфорд, чекаючи. З північної частини поля під’їхав принц Ейріон. «Сір Данкен,» бадьоро вигукнув він, «схоже у вас тільки п’ятеро бійців.»
«Шестеро,» відповів Данк. «Сір Ліонель посвячує в лицарі Реймана Фоссовея. Ми битимемось шестеро проти семи.» Бували випадки, коли перемогу здобували і при гірших співвідношеннях. Але лорд Ешфорд похитав головою. «Це заборонено, сір. Якщо ви не знайдете ще одного лицаря на ваш бік, ви будете проголошені винним у тих злочинах, в яких вас звинувачують.»
Винним, подумав Данк. Винним в ударі по зубам, і за це я повинен померти. «Мілорд, прошу дати мені кілька хвилин.»
«У вас вони є.»
Данк поїхав повільно вздовж огорожі. На трибуні було повно лицарів. «Мілорди,» звернувся до них він, «можливо хтось із вас пам’ятає сіра Арлана із Пеннітрі? Я був його сквайром. Ми служили багатьом із вас. Їли з ваших столів, спали у ваших замках.» Він помітив Манфреда Дондарріона на найвищому ряду. «Сір Арлан був поранений на службі у вашого батька.» Лицар щось сказав леді, яка сиділа біля нього, ігноруючи межового лицаря. Данк змушений був рухатись далі. «Лорд Ланністер, сір Арлан якось вибив вас із сідла на турнірі.» Сивий Лев старанно вивчав свої рукавички, не піднімаючи очей. «Він був хорошою людиною, і він навчив мене лицарству. Не тільки військовому вмінню, але й честі. Лицар захищає невинних, казав він. А це все, що я зробив. Мені потрібен ще один лицар. Всього лиш один. Лорд Керон? Лорд Свонн?» Лорд Свонн м’яко розсміявся, коли лорд Керон щось прошепотів йому на вухо.
Данк зупинився біля сіра Отто Брекена, стишивши голос. «Сір Отто, всі знають вас як відважного лицаря. Приєднайтесь до нас, молю вас. В ім’я старих та нових богів. Правда на моєму боці.»
«Можливо,» сказав Звір з Брекена, якому хоча б вистачило достоїнства відповісти, «але це твій бік, а не мій. Я не знаю тебе, хлопче.»
Пригнічений Данк кружляв перед рядами холодних байдужих людей. З відчаю він крикнув,
«НЕВЖЕ СЕРЕД ВАС НЕМАЄ СПРАВЖНІХ ЛИЦАРІВ?»
Тільки тиша була йому у відповідь.
Ейріон розміявся. «Ніхто не смітиме насміхатись над драконом,» гукнув він.
А потім пролунав голос. «Я стану на бік сіра Данкена.»
Чорний жеребець матеріалізувався з річкового туману з чорним лицарем верхи. Данк побачив дракона на щиті і червону емальовану верхівку шолома з трьома ревучими головами. Молодий принц. Боги милосердні, невже це він?
Лорд Ешфорд зробив таку ж помилку. «Принц Валарр?»
«Ні.» Чорний лицар підняв забрало свого шолома. «Я не думав брати участь в турнірі, тож я не взяв власну броню. Мій син люб’язно позичив мені свою.» Принц Бейлор сумно посміхнувся.
Сторона звинувачення теж була збентежена, побачив Данк. Принц Мейкар пришпорив свого коня до них. «Брате, ти втратив свій глузд?» Він направив броньований палець на Данка. «Ця людина напала на мого сина.»
«Ця людина захищала слабких, як мав би робити кожен справжній лицар,» відповів принц Бейлор. «Нехай боги вирішать, чи був він правий, чи ні.» Він потягнув за стремена, розвернув велетенського чорного дестріера принца Валлара і риссю направився в південний кінець поля.
Данк направив Грома поруч за ним. Решта лицарів зібрались біля них. Робін Ріслінг, сір Ліонель, та обидва Хамфрі. Всі хороші люди, але чи достатньо хороші? «А де Рейман?»
«Сір Рейман, якщо ви не заперечуєте.» Він підскакав до них з похмурою посмішкою під своїм шоломом з плюмажем. «Мої вибачення, сіри. Я повинен був внести маленькі зміни в мій герб, щоб мене ніхто не сплутав з моїм безчесним кузеном.» Він продемонстрував їм свій щит. Відполірований золотий фон залишився тим самим, і яблука Фоссовеїв теж, проте це яблуко було зелене, а не червоне. «Можливо, я ще зелений… але краще бути зеленим, аніж червивим, правда ж?»