Нарешті вони вирішують, що я на чотири тижні поїду на Бічвуд, а потім навідаюся до батька в Колорадо, де я ніколи не була. Батько наполягає. Він каже, що не поступиться літом зі мною, навіть якщо доведеться залучити адвокатів.
Мама телефонує тіткам. Вона веде з ними довгі секретні розмови на терасі нашого будинка. До мене долинають лише окремі фрази: «…Кейденс така вразлива, їй потрібно багато відпочивати…», «…лише чотири тижні, не все літо…», «…їй не можна хвилюватися, лікування дуже повільне».
А також «Піно Гріджио», «Сансер», можливо, «Рислінг» і точно не «Шардоне».
МОЯ КІМНАТА тепер майже порожня. На ліжку — простирадло й тепла стьобана ковдра. Лептоп та кілька ручок на столі. Стілець.
У мене лишилося дві пари джинсів і шортів. Ще є футболки, фланелеві сорочки, теплі светри; купальник, по одній парі кросівок, кроксів[11], черевиків. Дві сукні, якесь взуття на підборах. Тепле пальто, мисливська куртка, брезентовий плащ на дерев’яних ґудзиках.
Полиці порожні. Ані картин, ані постерів, ані старих іграшок.
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ЗУБНУ ЩІТКУ в дорожньому чохлі, яку мама вчора мені купила.
У мене вже є зубна щітка. Не знаю, нащо їй треба було купувати мені ще одну. Ця жінка купує речі, просто аби купувати. Огидно.
Я йду до бібліотеки і знаходжу дівчину, якій віддала подушку. Вона знову стоїть там, біля стіни. Я ставлю щітку в її стаканчик.
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ОЛИВКОВУ МИСЛИВСЬКУ КУРТКУ ҐЕТА. Саме ту, яка була на мені, коли ми лежали, тримаючись за руки, дивилися на зорі й говорили про Бога. Я так і не повернула її.
Я мусила віддати її найпершою. Я знаю. Але не могла змусити себе. Це було все, що лишилося мені від нього.
Це було проявом моєї слабкості і дурості. Ґет не кохає мене. Я теж його не кохаю і, можливо, ніколи не кохала.
Післязавтра я його побачу, і я не кохаю його, і мені не потрібна ця куртка.
НАПЕРЕДОДНІ НАШОЇ ПОЇЗДКИ на Бічвуд, о десятій вечора, задзвонив телефон. Мама була в душі. Я взяла слухавку.
Голосне дихання. Сміх.
— Хто це?
— Кейді?
Ясно, це хтось із дітей.
— Так.
— Це Тафт.
Брат Міррен. Той іще шибеник.
— Чого це ти не спиш, Тафте?
— А правда, що ти наркоманка?
— Ні.
— Чесно?
— Ти для цього зателефонував? Щоб спитати, чи наркоманка я?
Після нещасного випадку ми з Тафтом іще не розмовляли.
— Ми на Бічвуді, — каже він. — Ми приїхали сьогодні вранці.
Я рада, що він змінив тему. Я кажу, цього разу жвавим голосом:
— А ми завтра приїжджаємо. Як там, усе добре? Ти вже катався на гойдалці?
— Ні, — говорить Тафт. — Так ти точно не наркоманка?
— Звідки ти взагалі це взяв?
— Це Бонні. Вона вважає, що мені слід триматися від тебе подалі.
— Не слухай Бонні, — кажу я. — Слухай Міррен.
— От і я ж про це. Але ніхто, крім Бонні, не вірить у те, що я розповідаю про Каддлдаун, — продовжує він. — Тому я й хотів тобі зателефонувати. Але тільки якщо ти не наркоманка, бо наркомани не розуміють, що відбувається.
— Я не наркоманка, малий.
Хоча, можливо, я й брешу.
— У Каддлдауні привиди, — пояснює Тафт. — Можна я спатиму з тобою в Уїндермірі?
Мені подобається Тафт. Справді. У нього веснянкуваті щоки, і він трохи скажений, і Міррен любить його якось більше, ніж близнючок.
— Це не привиди. Просто протяги, — кажу я. — В Уїндермірі вони теж є. Від них вікна дзвенять.
— Ні, там теж привиди, — каже Тафт. — Мама не вірить мені, і Ліберті теж.
Коли Тафт був менший, то вірив, що монстри живуть у коморі. Потім він був переконаний, що під причалом мешкає морське чудовисько.
— Попроси Міррен допомогти, — раджу йому я. — Вона почитає тобі на ніч або заспіває.
— Думаєш?
— Звісно. А коли я приїду, ми підемо разом плавати з маскою і трубкою, і в нас буде чудове літо, Тафте.
— Добре, — погоджується він.
— Не бійся старого дурного Каддлдауну, — кажу я. — Покажи йому, хто в домі хазяїн, а завтра побачимося.
Він кладе слухавку, не попрощавшись.
Частина 3. Сімнадцяте літо
У ВУДС-ХОЛІ, портовому містечку, ми з мамою випускаємо ретриверів з машини і витягаємо валізи на причал, де на нас уже чекає тітка Керрі.
Керрі довго й міцно обіймає маму, а потім допомагає перенести валізи і собак на великий моторний човен.
— Ти красивіша, ніж будь-коли, — каже вона. — Яке щастя, що ти тут.
— О, припини.
— Я знаю, що ти хворіла, — звертається до мене тітка Керрі. Вона — найвища і найстарша з трьох сестер. На ній довгий кашеміровий светр. Біля кутиків рота — глибокі зморшки. Вона вдягла старовинні нефритові прикраси бабусі.