— О, нічого такого, з чим не впораються перкосет[12] і чарка горілки, — кажу я.
Керрі сміється, та мама нахиляється до неї й каже:
— Вона не п’є перкосет. Вона п’є ліки, які не викликають звикання, їй лікар призначив.
Це неправда. Ті ліки, що не викликають звикання, не допомагають.
— Вона дуже схудла, — зауважує Керрі.
— Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.
— Вона не може їсти, коли болить, — каже мама. — Від болю її нудить.
— Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, — каже мені тітка Керрі.
Вона знов обіймає маму.
— Чогось ви раптом полюбили обійматися, — кажу я. — Раніше такого не було.
Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.
Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.
Незабаром я побачу Ґета.
Ґет, мій-не мій Ґет.
Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.
Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.
Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.
Чи почуватимуся я як удома?
Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч — мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.
Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун — найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.
Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.
Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.
Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї — японський сад, з іншого — гола скеля. Ця будівля — скло і залізо. Холодна.
Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.
— Це Новий Клермонт, — каже вона.
— Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, — зауважує мама.
— Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті[13].
— Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.
— Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.
Мама тремтить.
— Добре, що ми тут.
Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.
Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.
У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.
На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.
Мені холодно, так холодно.
— Кейденс? — Мама нахиляється наді мною.
Я хапаюся за її руку.
— Опануй себе, — шепоче вона. — Зараз же.
— Що?
— Ти можеш. Ти мусиш.
Ну добре, добре, це було всього лише дерево.
Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.
— Не влаштовуй сцен, — шепоче мама. — Вдихни і сядь.