І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.
Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:
— Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, — говорить вона. — Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.
Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.
Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.
Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.
Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він — енергія. Успіх і невловимість.
Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, — він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він — сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.
Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.
БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.
Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.
— Тобі вже краще? — питаю я.
— У нас купа морозива в морозилці! — горлає він. — Трьох видів!
— Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.
— Ні.
— Так.
— Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.
Я куйовджу його медове волоссячко.
— Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.
— Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.
— Справді?
— Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?
— Авжеж.
— Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, — каже Тафт і тікає.
Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру — короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.
Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці — польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло»[14], поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».
Бесс — м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій бавовняний топ та діамантові прикраси. Вона знімає гумові рукавички, цілує маму й обнімає мене так довго і так міцно, ніби через обійми намагається передати мені якусь таємну інформацію. Вона пахне біли`зною и вином.
Дідусь встає, але не підходить, поки Бесс обіймає мене.
— Привіт, Міррен, — каже він радісно. — Радий бачити тебе.
— З ним часто таке, — пояснює тітка Керрі мені та мамі. — Називає інших людей «Міррен».
— Я знаю, що вона не Міррен, — каже дідусь.
Дорослі гомонять між собою, а я лишаюсь із близнючками. Вони мають дещо дивний вигляд у літніх сукнях та кроксах. Їм майже по чотирнадцять. Їхні ноги — міцні, як у Міррен, і такі ж блакитні очі, але обличчя — менші.
— У тебе чорне волосся, — помічає Бонні. — Ти як мертвий вампір.
— Бонні! — ляскає її Ліберті.
— Тобто не мертвий, бо всі вампіри вже і так мертві, — додає Бонні. — У них кола під очима і бліда шкіра, як от у тебе.
— Будь чемна з Кейді, — шепоче Ліберті. — Мама ж просила.
— А я і так чемна. Більшість вампірів просто сексі-пексі. Це ж усі знають.
— Я вже казала тобі, що не хочу слухати жахливчики цього літа, — каже Ліберті. — Досить і того, що було минулої ночі.
Вона повертається до мене.
— Бонні схибилася на мертв’яках. Вона читає про них книжки, а потім не може заснути. Це дратує, коли живеш з нею в одній кімнаті.
Ліберті каже все це, уникаючи мого погляду.
— Я говорила лише про волосся, — пояснює Бонні.
— Але ж не обов’язково казати, що вона схожа на труп!
— Усе гаразд, — запевняю я Бонні. — Мене, власне кажучи, абсолютно не хвилює твоя думка. Тож усе добре.
УСІ РУШАЮТЬ У НОВИЙ КЛЕРМОНТ, лишивши нас із мамою вдвох розбирати валізи. Я швидко дістаю речі зі своєї сумки і шукаю Брехунів.
Раптом усі вони, як цуцики, збираються навколо мене. Міррен хапає мене і крутить. Джонні хапає Міррен, Ґет хапає Джонні, і всі ми хапаємо одне одного і стрибаємо. Роз’єднавши нарешті руки, ми йдемо у Каддлдаун.