— Пізніше я обов’язково розпитаю тебе про сексуальні стосунки, — попереджаю її.
— Ага, коли хлопців тут не буде, — каже вона. — Я розповім тобі все-все.
Ми ставимо чашки і спускаємось на маленький пляж. Знімаємо взуття і перебираємо пісок пальцями ніг. У ньому трапляються маленькі гострі мушлі.
— Я не йду на вечерю в Новий Клермонт, — рішуче заявляє Міррен. — І на сніданок теж. Не цього року.
— А чому? — питаю я.
— Не витримую всього цього, — пояснює вона. — Тіток. Малих. Дідуся. Знаєш, він, здається, з’їхав з ґлузду.
Я киваю.
— Забагато цієї «родинності». Я хочу просто радіти з вами ось тут, — каже Міррен. — У тому новому холодному будинку не хочеться зависати. Їм і без мене там добре.
— Згоден, — каже Джонні.
— І я, — каже Ґет.
І тут я розумію, що вони й до мого приїзду це обговорювали.
МІРРЕН ТА ДЖОННІ заходять у воду, прихопивши маски, трубки й ласти. Вони плавають туди-сюди, шукаючи лобстерів. Можливо, на маленькому пляжі є тільки медузи та краби, але ми однаково завжди плаваємо тут з масками і трубками.
Ґет сидить поряд на розписній клаптиковій ковдрі. Ми мовчки спостерігаємо за Джонні та Міррен. Я не знаю, як з ним говорити.
Я кохаю його.
Але він такий телепень.
Не треба було його кохати. Я почуваюся тупо через те, що досі його кохаю. Треба його забути.
Можливо, він і досі вважає мене гарною. Навіть із цим новим волоссям та колами під очима. Можливо.
М’язи на його спині проступають крізь футболку. Ніжна мушля його вуха, вигин шиї з родимкою на ній. Білі півмісяці на нігтях. Після довгої розлуки я напуваюся його присутністю.
— Не дивись на мої трольські ноги, — раптом каже Ґет.
— Що???
— Вони жахливі. Якось уночі в мою кімнату забрався троль, забрав мої нормальні ноги, а мені лишив оці ратиці.
Ґет ховає ноги під ковдрою, щоб я їх не бачила.
— Тепер ти знаєш правду.
Я відчуваю полегшення від того, що ми говоримо про якісь дурниці.
— То взувай туфлі.
— Я не ношу туфлі на пляж.
Він витягає ноги з-під ковдри. Вони виглядають нормально.
— Поки я не знайшов того троля, мушу поводитися, ніби все гаразд. А потім я вб’ю його і заберу назад свої ноги. У тебе є зброя?
— Ні.
— Ну ж бо.
— Е-е-е… В Уїндермірі є кочерга.
— Добре. Щойно побачимо троля, приб’ємо його твоєю кочергою.
— Ну, якщо ти наполягаєш.
Я відкидаюся на ковдру, закриваю очі зігнутою в лікті рукою. На хвильку западає тиша.
— До речі, тролі — нічні створіння, — додаю я.
— Кейді, — шепоче Ґет.
Я повертаю голову, щоб глянути йому у вічі.
— А?
— Я думав, а що, як я ніколи тебе не побачу?
— Що?
Він так близько, що ми могли б поцілуватись.
— Я думав, що як ми ніколи не побачимось? Після всього, що сталося, після того, як ти пропустила минуле літо.
«Чому ж ти не написав? — хочеться спитати мені. — Чому не телефонував мені весь цей час?»
Він торкається мого обличчя.
— Я дуже радий, що ти тут.
— А я рада, що мені вдалося приїхати.
Я не знаю, що відбувається між нами. Справді не знаю. Він такий телепень.
— Дай мені руку, — просить Ґет.
Я не впевнена, чи хочу.
Хоча ні, я впевнена, що хочу.
Його шкіра тепла, вкрита піщинками. Наші пальці переплітаються, ми заплющуємо очі проти сонця. Ми просто собі лежимо. Тримаючись за руки. Він гладить мою долоню великим пальцем, так само як і два літа тому, під зорями.
І я тану.
СТІНИ МОЄЇ КІМНАТИ в Уїндермірі пофарбовані в кремовий, з дерев’яними панелями. На ліжку — зелена клаптикова ковдра. На підлозі — плетений килимок, з тих, що зазвичай можна побачити в якомусь приміському готелі.
«Ти була тут два роки тому, — кажу я собі. — Саме в цій кімнаті, щоночі. Саме в цій кімнаті, щоранку».
Скоріше за все, ти читала, грала на айпаді, добирала одяг. Що з цього ти пам’ятаєш?
Нічого.
Вишукані рослинні візерунки прикрашають стіни, а ще є мої малюнки: акварель із кленом, який схилявся над клермонтською галявиною, і два ескізи олівцями: на одному — бабуся з собаками Принцом Філіпом і Фатімою, а на другому — мій тато. Я витягаю із шафи плетений кошик для білизни, знімаю всі картинки і ховаю в кошик.
Полиця заставлена книжками — здебільшого фентезі й підлітковою літературою, якими я захоплювалася кілька років тому. Історії для дітей, які я читала вже сто разів. Я витягаю їх і складаю в коридорі.
— Ти вже книжки роздаєш? Ти ж наче любиш книжки, — зауважує мама. Вона виходить із кімнати, вдягнена до вечері. Губи нафарбовані.