— Їх можна віддати до якоїсь бібліотеки на Він’ярді, — кажу я. — Або у «Гудвілл».
Мама нахиляється і продивляється корінці.
— «Зачароване життя» ми читали разом, пам’ятаєш?
Я киваю.
— І ось цю теж. «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Коли тобі було вісім. Тобі хотілося читати все підряд, але ти ще не навчилася як слід, тож я годинами читала вам: тобі й Ґету.
— А Джонні та Міррен?
— Вони були непосидющі. Не хочеш залишити ці?
Вона простягає руку, щоб погладити мене по щоці. Я відхиляюся.
— Я хочу, щоб мої речі знайшли собі кращий дім, — пояснюю їй.
— Я сподівалася, що на острові ти поводитимешся інакше.
— Але ж ти позбавилася всіх татових речей. Ти купила нову канапу, нові тарілки, нові прикраси.
— Кейді.
— Нічого в нашому домі більше не нагадує про нього, крім мене. Чому ти маєш право викреслити з життя мого батька, а я не маю права…
— Викреслити себе? — закінчує мама.
— Хтось міг би їх почитати, — обриваю я, вказуючи на книжки. — Може, комусь вони справді потрібні. Тобі не хочеться зробити людям добро?
Цієї миті в коридор, штовхаючись, забігають собаки і скупчуються навколо нас, облизуючи руки, метляючи волохатими хвостами по колінах.
Ми з мамою мовчимо.
Нарешті вона каже:
— Можеш вештатися маленьким пляжем, чи що ти там робила вдень. Можеш роздавати книжки, якщо точно цього хочеш. Але за годину я чекаю тебе на вечерю в Клермонті, і не забудь усмішку для дідуся. Це не обговорюється. Виправдання не приймаються. Ти мене зрозуміла?
Я киваю.
У МЕНЕ ЛИШИВСЯ БЛОКНОТ з тих років, коли ми з Ґетом закохалися в папір у клітинку. Ми малювали і малювали на ньому, заповнюючи маленькі квадратики кольором, — так виходили пікселізовані портрети.
Я знаходжу ручку і записую все, що пам’ятаю з літа номер п’ятнадцять. Смори, океан. Горище, втручання.
Рука Міррен з облупленим золотавим лаком, вона тримає каністру пального для моторних човнів.
Мама, її напружене обличчя, її запитання: «Ви пірати Карибського моря?»
Ноги Джонні, він збігає сходами до сараю для човнів.
Дідусь, він сперся на дерево, його обличчя освітлене відблисками вогнища.
І всі ми, четверо Брехунів, регочемо так, що паморочиться в голові.
Я залишаю окремий аркуш для нещасного випадку. Там буде те, що розповіла мені мама і про що я здогадуюсь сама. Напевне, я пішла поплавати на маленький пляж. Забилася головою об скелю. Напевне, мені вдалося якось дістатися берега. Тітка Бесс і мама дали мені чаю. В діагнозі було записано: «Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами та черепно-мозкова травма», яку, до речі, так і не виявило жодне обстеження.
Я прикріплюю аркуші над ліжком. Наклеюю стікери з запитаннями. Чому я пішла купатися сама вночі?
Де був мій одяг?
Чи справді я пошкодила голову у воді, чи зі мною трапилося щось інше? Що, як мене хтось ударив до того? Чи була я жертвою злочину?
Що сталося між мною та Ґетом? Ми посварилися? Я образила його? Він розлюбив мене і повернувся до Ракель?
Я вирішую, що все, що дізнаюся впродовж наступних чотирьох тижнів, запишу тут, над ліжком в Уїндермірі.
Я спатиму під записами і вивчатиму їх щоранку.
І тоді, можливо, з пікселів постане загальна картина.
ЗА СПИНОЮ В МЕНЕ вже певний час стоїть відьма, чатуючи на моменти слабкості. В руках у неї — статуетка гусака зі слонової кістки. На ній викарбувані вишукані візерунки. Я кручу її і милуюся, аж раптом вона розмахує нею із приголомшливою силою. Вона влучає мені в чоло, пробиваючи в ньому дірку. Я чую, як хрустить кістка. Відьма знову замахується статуеткою і влучає мені по черепу над правим вухом. Завдає удар за ударом, поки крихти мого черепа не починають сипатися на ліжко, перемішуючись зі скалками її гарного колись гусака.
Я знаходжу пігулки і вимикаю світло.
— Кейденс! — кличе мама з коридору. — Час іти на вечерю в Клермонт.
Я не можу піти.
Я не можу. Я не піду.
Мама обіцяє мені каву, яка допоможе не заснути через ліки. Нагадує, як довго я не бачилася з тітками, і про те, що малі — мої двоюрідні брати і сестри, врешті-решт. У мене є родинні обов’язки.
А я відчуваю лише, як розколюється череп і біль сновигає в моєму мозку. А решта — лише фон. Нарешті вона йде. Без мене.
ГЛИБОКОЇ НОЧІ будинок дзеленчить — саме це і налякало Тафта в Каддлдауні. Тут у всіх будинках таке відбувається. Вони старі, а острів атакують морські вітри.