— Чи не краще бути спокійною миролюбивою людиною? — питає Міррен.
— Ні. — Ґет налаштований рішуче. — Зі злом слід боротися.
— «Не їж жовтого снігу», — каже Джонні. — Ще один гарний девіз.
— «Завжди роби те, що боїшся зробити», — додаю я. — Такий у мене девіз.
— О, не починай. Хто це, в дідька, сказав? — гаркає Міррен.
— Емерсон, — кажу я. — Здається.
Я дістаю ручку і пишу на долонях. На лівій: «Завжди роби те». На правій: «що боїшся зробити». Напис на правій руці сповзає.
— Емерсон такий нудний, — зауважує Джонні.
Він вихоплює в мене ручку і пише собі на лівій руці: «НЕ ЇЖ ЖОВТОГО СНІГУ».
— Ось, — каже він, демонструючи результат. — Це має допомогти.
— Кейді, я серйозно. Ми не завжди мусимо робити те, чого боїмося, — мовить Міррен схвильовано. — Ніколи не мусимо.
— Чому ні?
— Можна померти. Можна скалічитися. Якщо ти наляканий, то для цього, напевне, є вагома причина. Треба довіряти інстинктам.
— То яка тоді твоя філософія? — питає в неї Джонні. — «Будь боягузливою куркою»?
— Так, — каже Міррен. — І ще те, що я казала про доброту.
КОЛИ ҐЕТ ІДЕ НАГОРУ, я піднімаюся за ним. Наздоганяю його в довгому коридорі, хапаю за руку і притуляюся своїми губами до його губ.
Це — саме те, що я боюся робити і тому роблю.
Він цілує мене у відповідь. Наші пальці переплітаються, і мені паморочиться в голові, і він піднімає мене, і все велике і чисте, знов. Наш поцілунок перетворює світ на пил. Є тільки ми, а все інше не має значення.
Потім Ґет відступає.
— Я не повинен цього робити.
— Чому? — Моя рука досі в його руці.
— Не тому, що я не хочу, а тому, що…
— Я думала, ми почали спочатку. Хіба не так це робиться?
— Я заплутався. — Ґет робить крок назад і спирається на стіну. — Це такі банальні слова. Я не знаю, що ще сказати.
— Поясни.
Пауза.
— Ти мене не знаєш.
— Поясни, — знову прошу я.
Ґет обхоплює голову руками. Ми стоїмо, прихилившись до стіни, у темряві.
— Добре. Ось один приклад, — нарешті шепоче він. — Ти ніколи не бачила моєї мами. Ніколи не була у мене вдома.
Це правда. Я завжди бачила Ґета лише на Бічвуді.
— Тобі здається, що ти знаєш мене, Кейді, але ти знаєш лише того мене, який приїжджає сюди, — каже він. — Але це… це ще не вся картина. Ти не бачила моєї спальні з вікнами на вентиляційну шахту, не куштувала карі моєї мами, не бачила моїх шкільних друзів, не знаєш, як ми відзначаємо свята. Ти знаєш мене таким, який я на острові, де всі багаті, окрім мене та персоналу. І де всі білі, окрім мене, Джинні та Пауло.
— Хто такі Джинні та Пауло?
Ґет б’є кулаком по долоні.
— Джинні — покоївка, а Пауло — садівник. Ти не знаєш їхніх імен, хоча вони працюють тут з року в рік. І це теж підтверджує мою точку зору.
Обличчя моє заливається соромом.
— Мені шкода.
— Але питання в тому, чи хочеш ти взагалі бачити всю картину? — питає Ґет. — Чи здатна ти її сприйняти?
— Ти не дізнаєшся, доки не спробуєш мені показати, — відповідаю я. — Від тебе цілу вічність не було новин.
— Ти знаєш, хто я для твого дідуся? Ким я завжди був?
— Ким?
— Гіткліфом. З «Буремного перевалу». Читала?
Я хитаю головою.
— Гіткліф — циганський хлопчик, якого прийняла і виховала благородна родина Ерншоу. Гіткліф закохується в доньку Ерншоу Катрін. Вона теж його кохає, але вважає «брудним» через його походження. І вся родина погоджується з нею.
— Я не вважаю так.
— Немає у світі нічого такого, що Гіткліф міг би зробити, аби в родині Ерншоу його вважали гідним. Він іде, вчиться, стає джентльменом. Та попри це його вважають твариною.
— І?
— Тоді, оскільки це трагічна книга, Гіткліф стає тим, ким його вважають. Він перетворюється на звіра. Його злість виривається назовні.
— Я чула, це романтична історія.
Ґет хитає головою.
— Ці люди жахливо ставляться одне до одного.
— Ти хочеш сказати, що дідусь вважає тебе Гіткліфом?
— Кажу тобі, так і є, — відповідає Ґет. — Звір із приємним обличчям, який не оцінив того, як великодушно його приймали на острові щороку, і зрадив дідуся, спокусивши його Катрін, його Кейденс. І моє покарання — перетворення на монстра, якого він у мені завжди бачив.
Я мовчу. Ґет мовчить.
Я простягаю руку і торкаюся його. І те, яке на дотик його передпліччя під тонкою бавовною сорочки, викликає в мені болісне бажання поцілувати його знов.
— І знаєш, що найгірше? — питає Ґет, не дивлячись на мене. — Найгірше те, що він не помилився.