Тепер, за сніданком, коли я спостерігаю за тим, як дідусь їсть мій тост, «не приймай відповіді “ні”» видається мені ставленням привілейованої персони, якій байдуже, чи не зачіпає вона чиїхось почуттів, допоки у дружини є милі статуетки, якими їй хочеться прикрасити літні резиденції.
Я підійшла і взяла гусака.
— Люди не повинні купувати слонову кістку. Адже не просто так це заборонено. Якось Ґет читав про…
— Не переповідай мені того, що читає цей хлопець, — обірвав мене дідусь. — Я в курсі. У мене є всі документи.
— Вибач. Та я просто подумала…
— Кейденс.
— Ти міг би виставити їх на аукціоні, а потім пожертвувати кошти на збереження природи.
— Тоді в мене не буде статуеток, Тіппер дуже цінувала їх.
— Але…
— Не вчи мене, що робити з власними грошима, Кейді! — гаркнув дідусь. — Вони мої, а не твої.
— Гаразд.
— Не тобі розповідати мені, як розпоряджатися своїми речами, зрозуміло?
— Так.
— Ніколи цього не роби.
— Зрозуміло, дідусю.
Мені хочеться схопити гусака і пожбурити через усю кімнату. Цікаво, чи розіб’ється він об камін? Чи розсиплеться на скалки?
Я стискаю руки в кулаки.
Ми вперше говорили про бабусю Тіппер, відколи вона померла.
ДІДУСЬ ЗАВОДИТЬ ЧОВЕН у гавань і прив’язує його.
— Ти досі сумуєш за бабусею? — питаю я його, коли ми йдемо в Новий Клермонт. — Бо я от сумую. Ми ніколи не говоримо про неї.
— Частина мене померла разом з нею, — каже він. — І це була краща моя частина.
— Ти так вважаєш? — питаю я.
— Я не знаю, що ще сказати, — відповідає дідусь.
Я ЗНАХОДЖУ БРЕХУНІВ у дворі Каддлдауну. На газоні розкидано тенісні ракетки, пляшки від напоїв, обгортки від їжі та пляжні рушники. Ці троє в чорних окулярах лежать на бавовняних ковдрах і їдять картопляні чіпси.
— Тобі вже краще? — цікавиться Міррен.
Я киваю.
— Нам тебе не вистачало.
Вони намастилися дитячою олійкою. Дві пляшечки з-під неї лежать на траві.
— А ви не боїтеся згоріти? — питаю я.
— Я більше не вірю в сонцезахисні креми, — каже Джонні.
— Він вирішив, що науковці заангажовані і що вся індустрія сонцезахисних кремів — лише трюк для заробляння грошей, — пояснює Міррен.
— А ти колись бачила сонячний опік? — питаю я. — Шкіра буквально вкривається пухирями.
— Це безглузда ідея, — погоджується Міррен. — Ми просто вже знудилися, та й усе.
При цьому вона намащує на руки дитячу олійку.
Я лягаю поряд із Джонні.
Відкриваю пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Витріщаюся на торс Ґета.
Міррен трохи читає вголос з книжки про Джейн Гудолл. Ми слухаємо якусь музику з мого айфону, динамік додає металевого звучання.
— Чому ж ти більше не віриш у сонцезахисні креми? — звертаюсь я до Джонні.
— Це все змова, щоб продати більше нікому не потрібного лосьйону.
— Угу.
— Я не згорю, — каже він. — От побачиш.
— То чому ж ти тоді намащуєшся дитячою олійкою?
— А, це не стосується експерименту. Мені просто подобається постійно бути якомога маснішим.
ҐЕТ ЗАСКОЧУЄ МЕНЕ в кухні за пошуками їжі. Її малувато.
— Наша остання зустріч теж була неоптимальною, — говорить він. — Там, у коридорі, кілька ночей тому.
— Ага.
Мої руки тремтять.
— Пробач.
— Гаразд.
— Можемо ми почати спочатку?
— Ми не можемо починати спочатку щодня, Ґете.
— Чому ні? — Він застрибує на барну стійку. — Можливо, це літо других шансів.
— Других — можливо. А після другого стає вже дивно.
— Просто тримай себе в руках, — каже він. — Принаймні сьогодні. Давай вдамо, що я не заплутався, що ти не злишся на мене. Давай поводитися, як друзі, і забудемо, що сталося.
Я не хочу вдавати.
Не хочу бути друзями.
Я не хочу забувати. Я намагаюся пам’ятати.
— На пару днів, поки нам знову не здаватиметься, що все гаразд, — каже Ґет, помічаючи мої сумніви. — Давай просто відморозимося, поки це не припинить бути таким важливим.
Я хочу знати все, зрозуміти все; я хочу міцно обійняти Ґета, гладити його руками і ніколи не відпускати. Але що, як ми можемо розпочати все спочатку тільки так, а не інакше?