«Опануй себе. Просто зараз».
«Тому що мусиш. Тому що можеш».
— Цього я навчилася, — кажу я.
Я передаю йому пакунок із вершковою помадкою, яку ми з дідусем купили в Едгартауні, і те, як його обличчя сяє від шоколаду, розриває мені серце.
НАСТУПНОГО ДНЯ ми з Міррен без дозволу беремо моторного човна. Хлопці не хочуть іти з нами. Вони збиралися плавати на байдарках.
Я веду, а Міррен ковзає рукою по воді.
На Міррен небагато одягу: верх від купальника з ромашковим принтом та джинсова міні-спідниця. Гуляючи доріжками Едгартауна, засипаними галькою, вона розповідає про Дрейка Лоґґергеда і свої відчуття від «статевих стосунків» із ним. Саме так вона завжди їх називає. Описуючи відчуття, вона каже, що це щось схоже на запах шипшини, американські гірки та феєрверки.
Ще вона говорить про те, який одяг хоче придбати для першого курсу в Помоні, і про кіно, яке хоче подивитися, і про проекти, які хоче здійснити цього літа, як, наприклад, відновити приготування морозива чи знайти на Він’ярді місце, де можна було б покататися верхи. Щиро кажучи, вона говорить півгодини без зупинки.
Я б хотіла жити так, як вона. Зустрічатися з хлопцем, будувати плани, навчатися в коледжі в Каліфорнії. Міррен вступає у своє сонячне майбутнє, а я повертаюся назад у школу Дікінсон, де на мене чекає ще один рік снігу та задухи.
Я купую невеличкий пакунок у «Мердікс», хоча з учора ще лишилися солодощі. Ми сидимо на паркані в тіні, Міррен досі говорить.
Знову виринає згадка.
П’ЯТНАДЦЯТЕ ЛІТО, Міррен сидить поруч із Тафтом та Віллом на сходинках нашої улюбленої перекусної в Едгартауні. У хлопців у руках райдужні пластикові вітрячки. Ми чекаємо на Бесс, тому що в неї туфлі Міррен. Без них ми не можемо зайти всередину.
Ноги Міррен брудні, нігті пофарбовані синім лаком.
Ми вже чекали певний час, коли Ґет вийшов із магазину неподалік. Він тримав під пахвою кілька книжок. Він дуже швидко підбіг, ніби з якогось дива намагався нас наздогнати, хоча ми лишалися сидіти на місці.
Потім він різко спинився. Нагорі стосу була книжка «Буття й ніщо» Сартра. Її назву було досі записано у нього на долонях. Рекомендація дідуся.
Ґет кивнув смішно, по-клоунськи і подарував мені книжку з-під стосу: роман Жаклін Моріарті. Я читала її все літо.
Я розгорнула титульну сторінку. Там був напис. «Кейді з усім-усім. Ґет».
— Я ПАМ’ЯТАЮ, як ми чекали на твої туфлі, щоб зайти до перекусної, — кажу я Міррен.
Тут вона замовкла і напружено глянула на мене.
— Вітрячки, — нагадую я. — Ґет подарував мені книжку.
— Отже, твоя пам’ять повертається, — каже вона. — Це чудово!
— Тітки полаялися через нерухомість.
Вона знизує плечима.
— Трохи.
— А ми з дідусем полаялися через ці статуетки зі слонової кістки.
— Так, ми тоді про це говорили.
— Скажи мені одну річ.
— Що?
— Чому Ґет зник після мого нещасного випадку?
Міррен грається пасмом свого волосся.
— Не знаю.
— Він повернувся до Ракель?
— Не знаю.
— Ми полаялися? Я зробила щось не так?
— Не знаю, Кейді.
— Я його засмутила кілька днів тому. Тим, що не знала імен персоналу. Тим, що не бачила його квартири в Нью-Йорку.
Западає тиша.
— У нього є суттєві причини божеволіти, — нарешті озивається Міррен.
— Що я наробила?
— Цього не можна виправити.
— Чому?
Раптом Міррен починає задихатися. Давитися, ніби її зараз виверне. Вона зігнулася навпіл, її шкіра волога і бліда.
— Ти в порядку?
— Ні.
— Я можу допомогти?
Вона не відповідає.
Я пропоную їй пляшку води. Вона бере її. Повільно п’є.
— З мене годі. Мені потрібно назад у Каддлдаун. Зараз.
Погляд у неї скляний. Я простягаю до неї руку. Шкіра у неї волога, і вона ледве стоїть на ногах. Ми мовчки йдемо до гавані, де пришвартували маленького човна.
МАМА НЕ ПОМІТИЛА, що ми брали катер, але помітила пакунки з солодощами, які я дала Тафту й Віллу.
Знов і знов вона пиляє мене й пиляє. Читає мені моралі, але вони не цікаві.
Я не можу полишати острів без її дозволу. Я не можу полишати острів без нагляду дорослих.
На період вживання ліків я не маю права керувати моторним транспортом. Я ж не така тупа, як вдаю, правда?
Я кажу «пробач», яке мама так хоче почути. Потім біжу в Уїндермір і записую все, що пам’ятаю: перекусна, вітрячки, брудні ноги Міррен на дерев’яних сходах, подарована Ґетом книжка, — на папері в клітинку над ліжком.
НА ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ мого перебування на Бічвуді ми відкрили для себе дах Каддлдауну. Туди легко було забратися, і раніше ми не робили цього тільки тому, що для цього потрібно було лізти крізь вікно спальні тітки Бесс.