— Ти граєш у гандбольній команді? — питає Ґет. — Тобто чи зберуться на вечірці всі богині гандболу? Чи ти виграла сама-самісінька?
— Гадки не маю.
— Тобі точно час дізнатися про це більше, — каже Ґет. — Інакше ніколи не виграєш золото. Якщо ти візьмеш лише срібло, вечірку доведеться перепланувати.
ТОГО ДНЯ життя видається прекрасним.
Четверо нас, Брехунів, ми були завжди.
Ми будемо завжди.
Не важливо, що буде, коли ми вступимо до коледжу, виростемо, вибудуємо власні життя; не важливо, чи будемо ми з Ґетом разом. Куди б нас не занесло, ми завжди зможемо розтягнутися на даху Каддлдауну і вдивлятися в море.
Острів наш. Тут ми, у якомусь розумінні, завжди молоді.
НАСТУПНІ ДНІ ПОХМУРІШІ. Брехуни дуже рідко погоджуються кудись піти. У Міррен болить горло та ломить тіло. Вона майже постійно сидить у Каддлдауні. Вона пише картини, щоб розвісити в коридорах, і обклеює барні стійки мушлями по краях. У мийці та на журнальному столику — брудні тарілки. Недоладні стоси DVD-дисків та книжок тут і там розкидані по студії. Ліжка не застелені, у ванних вогкий затхлий запах.
Джонні руками їсть сир і дивиться британські комедії. Одного дня він збирає декілька старих чайних пакетиків, ще вологих, і жбурляє у склянку помаранчевого соку.
— Що ти робиш? — питаю я.
— Що більше «плюх», то більше очок.
— Але навіщо?
— Мій мозок — загадкова штука, — відказує Джонні. — Загалом, мені здається, найкращий спосіб кидати — знизу.
— Я допомагаю Джонні сформувати систему очок. П’ять — за бризки, десять — за калюжу, двадцять — за декоративний візерунок на стіні за склянкою.
Ми використовуємо цілу пляшку фрешу. Закінчивши, Джонні лишає як є склянку і зім’яті пакетики, з яких тече.
Я теж не прибираю.
У Ґета є список зі ста найкращих романів людства, і він продирається крізь ті з них, які можна роздобути на острові. Він позначає уривки стікерами і читає їх уголос. «Невидимка», «Подорож до Індії», «Неперевершені Емберсони». Коли він читає, я слухаю впіввуха, тому що Ґет не цілував мене і не торкався з того моменту, як ми домовилися «опанувати себе і поводитися нормально».
Я думаю, він уникає лишатися зі мною наодинці.
Я теж уникаю цього, тому що все моє тіло аж співає, так хоче бути поряд, і тому що в кожному його русі — електричний заряд. Я часто думаю про те, щоб обійняти його, провести пальцями по губах. Коли мої думки залітають у цю царину — якщо я раптом не бачу Міррен та Джонні, якщо на мить ми лишаємося вдвох, — гострий біль нерозділеного кохання викликає у мене мігрень.
Цими днями вона горбата стара, яка торкається мого м’якого мозку гострими кігтями. Вона смикає за мої незахищені нерви, розвідуючи, чи зможе поселитися в моєму черепі. Якщо вона проникає всередину, то на день чи два ув’язнює мене в кімнаті.
Ми здебільшого обідаємо на даху. Думаю, коли я хворію, вони теж там їдять.
Час від часу з даху скочується пляшка і скло розбивається. Щиро кажучи, ґанок завалено липкими від лимонаду скалками.
Над ними, принаджені цукром, літають мухи.
НАПРИКІНЦІ ДРУГОГО ТИЖНЯ я застаю Джонні у дворі за будуванням із конструктору «Лего», який він, напевне, знайшов у Ред-Ґейті.
Я принесла пікулі, сирні палички і залишки тунця, приготованого на грилі, з Нового Клермонту. Ми вирішили не забиратися на дах, адже нас лише двоє. Ми відкриваємо контейнери і розставляємо на краєчку брудного ґанку. Джонні розповідає, як він хоче побудувати Гоґвортс[19] із «Лего». Чи Зірку Смерті[20]. Або, чекай! Краще зробити з «Лего» тунця, щоб повісити в Новому Клермонті, коли вже там більше немає жодного опудала риби. Це воно. Шкода лише, що на цьому тупому острові замало «Лего» для такого утопічного проекту.
— Чому ти не писав мені після нещасного випадку? — питаю я.
Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.
— О, Кейді.
Тупо таке запитувати, але я хочу знати.
— А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? — підлещується Джонні.
— Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.
— Ні, ні. — Джонні витирає руки об футболку. — Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.
— Справді? Не думала про тебе так.
— Це незаперечний факт.
— Ти не був злий на мене?