Я дивлюся на нього.
— Я був боягузом, — каже Ґет.
— Ага.
— Це було жорстоко. Щодо тебе — і щодо неї теж.
Моє обличчя спалахує колишніми ревнощами.
— Пробач мені, Кейді, — продовжує Ґет. — Ось що потрібно було сказати тобі цього року при зустрічі: «Я винен, пробач».
Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.
— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.
— За що ти ненавидиш себе?
І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.
— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.
Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?
Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?
Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.
— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.
— Я кохаю тебе, — каже він.
Ми обіймаємося і довго цілуємося.
Біль розсіюється, але не повністю.
Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.
Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.
Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.
З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.
Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.
Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.
Він бачить «Лего» і хитає головою.
— Для твого тунця, — пояснюю я. — Тепер у тебе достатньо деталей.
— Я не буду його збирати, — каже він.
— Чому?
— Забагато роботи. Віддай Віллу.
— Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?
— Я йому повернув. Малий за ними сумував, — додає Джонні. — Він дуже зрадіє ще одному набору.
Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.
TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.
— Ви куди? — питаю я.
— Попливемо на мис, на наше місце, — каже Джонні. — Ми вже це робили.
— Кейді не можна з нами, — застерігає Міррен.
— Чому? — питає Джонні.
— Через її голову! — кричить на нього Міррен. — Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?
— Чого ти верещиш? — горлає у відповідь Джонні. — Ти тут не начальник!
Чому вони не хочуть брати мене із собою?
— Ходімо з нами, — каже Ґет. — Нічого страшного, якщо вона піде.
Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.
Я не хочу відділятися від них. Ніколи.
Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним — скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.
У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік — вони прихопили із собою полотняну сумку, — але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.
Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.
— Що ви робите?
— Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! — кричить у відповідь Джонні.
Його голос відлунюється. Ґет сміється.
— Ні, правда, — кажу я.
— Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.