— Не повно.
— Навіть забагато.
— Ой, припиніть. Я лізу до вас.
— Ні, не треба! — заперечує Міррен.
— Джонні заманив мене, — кажу я. — Тепер я мушу.
Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.
— Припини, — повторює Міррен. — Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.
— Чому ж тоді ти пішла? — запитую я. — Ти полізеш?
— Я стрибала минулого разу, — зізнається Міррен. — Одного разу достатньо.
— Вони стрибатимуть?
Це видається неможливим.
— Зупинись, Кейді. Це небезпечно, — попереджає Ґет.
І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.
Я кричу.
Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.
— Ненормальний! — волаю я.
Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається — щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.
— Вони ідіоти, — каже Міррен.
Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.
— Не треба, Кейді, — говорить Ґет. — Будь ласка, ні.
— Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.
Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.
— Я хочу додому, — мовить вона стривожено. — Мені погано.
— Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! — кричить Джонні. — Не треба було тебе брати.
— Я не інвалід, — заперечую я. — Я вмію плавати.
— Справа не в тому, це… погана ідея.
— А чому для вас це хороша ідея, а для мене — погана? — огризаюся я.
Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.
— Ми зробили дурість, — каже Ґет.
— Повипендрювалися, — додає Джонні.
— Спустися, будь ласка, — благає Міррен крізь плач.
Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.
— Завжди роби те, чого боїшся! — вигукую я.
— О, це тупий девіз, — каже Міррен. — Я вже казала тобі.
Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.
Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.
Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.
Я заплющую очі і стрибаю.
Удар об воду — як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,
вниз на кам’янисте дно, і
я бачу підвалини острова Бічвуд, і
мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.
А потім я виринаю, я знову дихаю.
Я в нормі,
з головою все добре,
нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.
Усе гаразд,
я жива.
Я пливу до берега.
ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.
Цікаво, наприклад, чи є такий варіант, де я помираю, зістрибуючи зі скелі. І ось мій похорон, і мій попіл розвіюють на маленькому пляжі. Мільйони розквітлих півоній прикрашають моє потонуле тіло, а люди навколо схлипують, відчуваючи каяття та нікчемність. Я вродливий мрець.
Або чи є, наприклад, такий варіант, де Джонні отримує травму, його спина і ноги розтрощуються об каміння. Ми не можемо викликати «швидку» і вимушені везти Джонні з його розірваними нервами на байдарках до острова. Коли гелікоптер забирає його у лікарню на суходолі, надію на те, що він колись знову буде ходити, втрачено.
Чи ще один варіант, у якому я взагалі не пливу з Брехунами на байдарках. Я дозволяю їм відштовхнути мене. Вони кудись ходять і підбріхують мені. Потроху ми віддаляємося одне від одного все сильніше, і врешті-решт нашу літню ідилію зруйновано назавжди.
І мені здається дуже ймовірним те, що ці варіанти існують.