Нарешті, найстарша донька теж народила, двох хлопчиків, двійнят, але, на жаль, усе сталося не так, як гадалося. Один з двійнят був людиною, стрибучим малюком, а інший — мишеням.
Святкувань не було. І публічних оголошень теж.
Настаршу доньку охопив сором. Один з її дітей був лише твариною. Він ніколи не сяятиме, не обгорить на сонці й не отримає благословення, як інші члени королівської родини.
Діти росли, мишеня також. Воно було розумне, а вусики його завжди були чисті. Воно було кмітливіше й допитливіше за свого брата і двоюрідних сестер.
Та все ж воно було огидне королю і королеві. Мати якнайскоріше поставила мишеня на ноги, дала йому маленьку торбинку з чорницями та горішками й відправила його у світ.
І мишеня пішло, тому що, надивившись на придворне життя, зрозуміло, що воно завжди буде неприємною таємницею, джерелом приниження для його матері і всіх, хто його знав.
Воно навіть не обернулося на палац, що був його домом. Там у нього ніколи навіть імені не було б.
Тепер воно було вільне йти куди завгодно і зробити собі ім’я у великому-великому світі.
І, можливо,
ну раптом,
одного дня воно повернеться
і спалить це
грьобане
місце
вщент.
Частина 4. Дивіться, пожежа!
ДИВІТЬСЯ.
Пожежа!
Он там, на північній вершині острова Бічвуд. Там, де клен схиляється над широкою галявиною.
Будинок у вогні. Полум’я здіймається високо, підсвічуючи небо. І ніхто тут цьому не зарадить.
Удалині я бачу, як бригада пожежників із Він’ярду перетинає бухту в освітленому човні.
А ще далі човен бригади з Вудс-Холу, пихкаючи, прямує на пожежу, яку влаштували ми. Ґет, Джонні, Міррен та я.
Щоб спалити палац, палац короля, у якого було троє прекрасних доньок. Ми підпалили його.
Я, Джонні, Ґет і Міррен.
Тепер я це згадала,
і потік спогадів такий сильний, що збиває мене з ніг,
і я поринаю в глибину,
вниз на кам’янисте дно,
і бачу підвалини острова Бічвуд, і мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.
А потім я виринаю і знову дихаю.
І Клермонт горить.
Я В ЛІЖКУ, в Уїндермірі, за вікном бліде світанкове світло.
Сьогодні перший день мого останнього тижня на острові. Загорнувшись у ковдру, я, спотикаючись, підходжу до вікна.
Он він, Новий Клермонт. З усією його грубою сучасністю та японським садом.
Тепер я розумію, що він таке. Дім, збудований на згарищі. Згарищі життя, яке дідусь розділив з бабусею, згарищі клена, на якому гойдалася покришка, згарищі старого будинку у вікторіанському стилі з терасою та гамаком. Новий дім побудовано на кладовищі трофеїв і символів родини: карикатур із «Нью-Йоркера», опудал, вишитих подушок, сімейних портретів.
Ми спалили все це.
Того вечора, коли дідусь та решта родини попливли на човнах на інший бік бухти,
а у персоналу був вихідний,
ми, Брехуни, лишилися на острові самі
і вчотирьох зробили те, чого боялися.
Ми спалили не дім, а символ.
Спалили його вщент.
ДВЕРІ КАДДЛДАУНУ ЗАМКНУТО. Я грюкаю, поки не з’являється Джонні, на ньому той самий одяг, що й учора.
— Я готую пафосний чай, — каже він.
— Ти що, в одязі спав?
— Так.
— Ми влаштували пожежу, — повідомляю я йому, стоячи у дверях.
Більше вони мені не брехатимуть. Не ходитимуть без мене в різні місця, не ухвалюватимуть рішень. Тепер я розумію, що сталося. Ми злочинці. Ми четверо — банда.
Джонні довго дивиться мені у вічі, але нічого не каже. Нарешті навертається і йде на кухню. Я йду за ним. Джонні наливає гарячу воду з чайника по чашках.
— А що ти ще пам’ятаєш? — питає він.
Я замислююся.
Бачу вогонь. Дим. Яким був величезний Клермонт під час пожежі.
Я знаю, напевне і беззаперечно, що це ми її влаштували.
Я бачу, як рука Міррен з облупленим золотавим манікюром тримає каністру пального для моторних човнів.
Ноги Джонні, який збігає сходами з Клермонту до сараю для човнів. Дідуся, який спирається на дерево, на обличчя падає відблиск вогнища.
Ні. Поправка.
Відблиск пожежі, що спалить будинок ущент.
Але ці спогади завжди були зі мною. Просто тепер я знаю, як скласти з них пазл.
— Не все, — відповідаю я Джонні. — Я знаю лише, що ми влаштували пожежу. Я бачу полум’я.