Він подарував мені книжку. З усім-усім.
Ми не говорили про Ракель. Я не могла спитати. Він не міг сказати.
Чотирнадцятого липня у близнючок був день народження, а з цього приводу завжди влаштовували бенкет. Усі дванадцятеро членів родини посідали за довгим столом на галявині Клермонту. На столі лобстери та картопля з ікрою. Маленькі горщики розтопленого масла. Бебі-овочі та базилік. На кухонній стійці всередині чекали два торти — ванільний та шоколадний.
Малеча голосно бавилася лобстерами — нападали одне на одного клішнями і плямкали м’ясом. Джонні розповідав історії. Ми з Міррен сміялися. Ми здивувалися, коли дідусь підійшов і уклинився поміж нами з Ґетом.
— Я хочу спитати вашої поради, — сказав він. — Поради молоді.
— Ми прекрасні мудрі молоді люди, — мовив Джонні, — тож ти прийшов за адресою.
— Знаєте, — продовжив дідусь, — я не молодішаю, хоча й добре виглядаю.
— Ага, ага, — сказала я.
— Ми з Тетчером наводимо лад у моїх фінансах. І я думаю про те, щоб лишити значну частину майна своїй альма-матер.
— Гарварду? Нащо, тату? — запитала мама, підійшовши і ставши за спиною в Міррен.
Дідусь усміхнувся.
— Можливо, щоб заснувати студентський центр. Тоді б на його фасаді написали моє ім’я. — Він підштовхнув Ґета ліктем. — Як його краще назвати, молодий чоловіче, а?
— «Гарріс Синклер Хол»? — ризикнув запропонувати Ґет.
— Фе. — Дідусь похитав головою. — Ми вигадаємо щось краще. Джонні?
— «Центр соціалізації імені Синклера», — видав Джонні, запихаючи до рота цукіні.
— Соціалізації та закусок, — втрутилась Міррен. — «Центр соціалізації та закусок імені Синклера».
Дідусь бахнув рукою по столу.
— Звучить добре. Не науково, але поважно. Ви мене переконали. Завтра ж зателефоную Тетчеру. Моє ім’я буде на улюбленій будівлі кожного студента.
— Перш ніж її побудують, тобі доведеться померти, — зауважила я.
— Справді. Але хіба, ставши студентами, ви не пишатиметеся тим, що там написане моє прізвище?
— Ти не помреш раніше, ніж ми вступимо до коледжу, — запевнила Міррен. — Ми цього не допустимо.
— О, ну якщо ви наполягаєте. — Дідусь поцупив з тарілки Міррен шматочок хвоста лобстера і з’їв його.
Ми так легко піймалися — Міррен, Джонні та я, — відчувши престиж того, що він уявляв нас у Гарварді, відчувши незвичайність того, що він зважає на нашу думку і сміється з наших жартів. Саме так дідусь завжди ставився до нас.
— Тату, це не смішно, — обірвала його мама. — Ще й дітей у це втягнув.
— Ми не діти, — сказала я їй. — Ми розуміємо, про що йдеться.
— Ні, не розумієте, — відповіла вона, — інакше б не жартували з ним так.
Святковий дух за столом якось раптом розвіявся. Навіть малеча принишкла.
Керрі жила з Едом. Вони скуповували витвори мистецтва, які з часом могли виявитися цінними. Або не виявитися. На кошти зі свого трасту Керрі відкрила магазин прикрас і тримала його кілька років, поки він не прогорів. Ед заробляв гроші і підтримував її, але власного доходу Керрі не мала. І вони були не одружені. Їхня квартира належала йому, а їй — ні.
Бесс сама виховувала чотирьох дітей. У неї були певні кошти з її трасту, як у мами і Керрі, але, коли вона розлучилася, будинок залишився Броді. Вона не працювала, відколи одружилася, а до цього була лише помічницею в журнальному видавництві. Бесс жила з трастових коштів, і вони добігали кінця.
Нарешті, мама. Бізнес із розведення собак приносив не так уже й багато, а тато хотів, щоб ми продали будинок у Бурлінґтоні, аби він міг забрати половину. Я знала, що мама, власне, теж живе з трастових коштів.
Ми.
Ми жили з трастових коштів.
І це не могло тривати вічно.
Отже, коли дідусь сказав, що, можливо, залишить свої гроші Гарварду на студентський центр, і попросив нашої поради, він не обговорював з родиною свої фінансові плани.
Він погрожував.
КІЛЬКА ВЕЧОРІВ ПО ТОМУ. Коктейльна година в Клермонті. Вона починалася о шостій чи о пів на сьому — залежно від того, коли люди добрідали до великого будинку на пагорбі. Куховарка приготувала вечерю і виставила на стіл лососевий мус із маленькими борошняними крекерами. Я пройшла повз неї і витягла з холодильника пляшку білого вина для тіток.
Ґет, Джонні та Міррен змусили малечу, яка цілий день пробула на великому пляжі, прийняти душ та перевдягтися у Ред-Ґейті, де були вуличні душові кабінки.
Мама, Бесс і Керрі сиділи навколо журнального столика в Клермонті.
Я принесла келихи для тіток, коли саме зайшов дідусь.