«Скажи так», — наполягала Бесс. Але Міррен відмовилася.
Бесс забрала її телефон, ноутбук, кишенькові гроші. Міррен не погоджувалася.
Якось ввечері мама спитала мене про Ґета.
— Дідусь знає, що між вами щось відбувається. Він незадоволений.
Я розповіла їй, що закохана.
Вона сказала не бути дурною.
— Ти ризикуєш своїм майбутнім, — пояснила вона. — Нашим будинком. Своєю освітою. Заради чого?
— Кохання.
— Курортна інтрижка. Дай хлопцеві спокій.
— Ні.
— Кохання не триватиме вічно, Кейді. І ти це знаєш.
— Ні, не знаю.
— Повір мені, це так.
— Ми — це не ти і тато, — нагадала я. — Ми — не ви.
Мама схрестила руки.
— Час подорослішати, Кейденс. Побачити нарешті світ таким, яким він є, а не таким, яким ти хочеш його бачити.
Я поглянула на неї.
Моя гарненька висока мама з гарним кучерявим волоссям і суворим жорстким ротом. Її вени ніколи не кровоточили. Її серце ніколи не вистрибувало, безпорадне, на газон.
Вона ніколи не танула, перетворюючись на калюжу. Вона тримала себе в руках. Завжди була нормальною. За будь-яку ціну.
— Заради атмосфери в нашій родині, — мовила вона нарешті, — ти повинна порвати з ним.
— Я цього не зроблю.
— Ти мусиш. І коли це станеться, переконайся, що дідусь знає. Скажи йому, що це нічого для тебе не означає і ніколи не означало. Скажи, що йому нема чого турбуватися через цього хлопця, а потім поговори з ним про Гарвард, і тенісну команду, і про майбутнє, яке відкривається перед тобою. Ти мене зрозуміла?
Я не розуміла і не хотіла розуміти.
Я вибігла з будинку і прибігла в Ґетові обійми. Кров із моїх ран текла просто на нього, але він не зважав.
ПІЗНІШЕ ТОГО Ж ВЕЧОРА Міррен, Ґет, Джонні та я пішли в сарай з інструментами. Ми знайшли молотки. Їх було лише два, тому Ґет вибрав гайковий ключ, а я — важкі садові ножиці.
Ми взяли статуетки зі слонової кістки: гусака з Клермонту, слонів з Уїндерміру, мавп із Ред-Ґейту і жабу з Каддлдауну. У темряві ми принесли їх на причал і били їх молотками, і гайковим ключем, і ножицями, поки вони не перетворилися на пил.
Ґет набрав відро холодної морської води і змив той пил з причалу.
МИ ДУМАЛИ.
Ми говорили. Що якби, казали ми,
що якби
в іншому Всесвіті,
у паралельній реальності
Бог простягнув палець
і у Клермонт ударила б блискавка?
Що, як
Бог наслав би на нього вогонь?
Так він покарав би всіх жадібних, дріб’язкових, упереджених, нормальних, недобрих.
Вони б розкаялися у своїх гріхах.
А після цього навчилися б любити одне одного знову.
Відкрили б свої душі. Свої вени. Стерли б нещирі усмішки з облич.
Були б родиною. Лишалися б родиною.
Ми думали про це не з релігійної точки зору.
А може, й навпаки.
Покарання.
Очищення вогнем.
Або і те, і те.
НАСТУПНОГО ДНЯ, наприкінці липня п’ятнадцятого літа, у Клермонті влаштовували обід. Звичайний обід, як і решта обідів, який накрили на великому столі. Знову сльози.
Говорили так голосно, що ми, Брехуни, пройшли доріжкою з Ред-Ґейту і зупинилися біля входу в сад, слухаючи.
— Мені щодня доводиться заслуговувати твоє кохання, тату, — звинуватила дідуся мама. — І здебільшого — не вдається. Це збіса несправедливо. Керрі дістаються перлини, Бесс отримала бостонський будинок, Бесс одержить Уїндермір. У Керрі є Джонні, і ти віддаси йому Клермонт, я знаю, так і буде. Я залишуся сама, ні з чим, ні з чим, навіть попри те, що це Кейді мала бути тією єдиною. Першою онучкою, як ти завжди казав.
Дідусь встав зі свого місця кінець столу.
— Пенелопо.
— Я заберу її, чуєш? Я заберу Кейді, і більше ти її не побачиш.
Голос дідуся прокотився через двір.
— Це Сполучені Штати Америки, — сказав він. — Ти, здається, не розумієш, Пенні, то, дозволь, я тобі поясню. В Америці все влаштовано так: ми працюємо заради того, чого хочемо, і досягаємо успіху. Не приймаємо відповіді «ні» і заслуговуємо на винагороду за свою наполегливість. Вілле, Тафте, ви слухаєте?
Маленькі хлопчики закивали, підборіддя затремтіли.
Дідусь вів далі:
— Ми, Синклери, — видатний старовинний рід. Нам є чим пишатися. Наші традицїї і цінності становлять основу, на яку спираються наступні покоління. Цей острів — наш дім, як це був дім мого батька, а до нього — дім мого дідуся. Та все ж ви — троє жінок, з вашими розлученнями, розбитими родинами, неповагою до традицій, нестачею професійної етики, — ви не зробили нічого, окрім того, що розчарували мене, стару людину, яка вважала, що виховала вас правильно.