— Тату, будь ласка, — попросила Бесс.
— Тихо! — гримнув дідусь. — Ви ж не можете сподіватися, що я спокійно сприйму те, що ви знехтували цінностями нашої родини, і винагороджу вас і ваших дітей фінансовою незалежністю. Ви не можете, жодна з вас, на це розраховувати. Та все ж, день за днем, я бачу, що ви очікуєте на це. Я більше не терпітиму цього.
Бесс скорчилася в сльозах.
Керрі схопила Вілла за лікоть і повела на причал. Мама жбурнула свій келих у стіну Клермонту.
— І ЩО БУЛО ПОТІМ? — питаю я Джонні.
Ми досі лежимо на підлозі Каддлдауну, рано-вранці. Сімнадцяте літо.
— Ти не пам’ятаєш?
— Ні.
— Люди почали їхати з острова. Керрі взяла Вілла, і подалася в готель в Едгартауні, і попросила нас із Ґетом слідувати за нею, щойно ми зберемо речі. Персонал поїхав о восьмій. Твоя мама була на Він’ярді, зустрічалася зі своєю подругою…
— Еліс?
— Так, Еліс приїхала по неї, але ти відмовлялася йти з ними, тож їй довелося піти самій. Дідусь вирушив на материк. Тоді ми ухвалили рішення щодо пожежі.
— Ми спланували її, — уточнюю я.
— Так. Ми переконали Бесс узяти велику лодку і всіх малих у кіно на Він’ярді.
Джонні говорить, і я згадую. Мій мозок домальовує деталі, яких кузен не озвучив.
— Коли вони пішли, ми випили вино, яке вони відкоркованим залишили в холодильнику, — каже Джонні. — Чотири відкорковані пляшки. І Ґет був такий розлючений…
— Він мав рацію.
Джонні знову повертається долілиць і говорить у підлогу:
— Через те, що він більше сюди не повернеться. Якби моя мама одружилася з Едом, вони стали б ізгоями. А якби мама покинула Еда, Ґет більше не був би частиною нашої родини.
— Клермонт ніби був символом усього поганого, — то був голос Міррен.
Вона зайшла так тихо, що я не почула. Тепер вона лежала на підлозі біля Джонні, тримаючи його за руку.
— Фортецею патріархату, — додає Ґет.
Як він зайшов, я теж не чула. Він лягає поряд зі мною.
— Який же ти бовдур, — лагідно каже Джонні. — Ти завжди кажеш «патріархат».
— Бо я маю це на увазі.
— Ти вставляєш це слово скрізь. Патріархат на тості. Патріархат у моїх штанях. Патріархат з краплею лимонного соку.
— Клермонт видавався фортецею патріархату, — повторює Ґет. — І так, ми були страшенно п’яні, і так, ми думали, що вони розділять родину і я ніколи сюди не повернуся. Ми вважали, що коли будинку більше не буде, і паперів, і даних теж не буде, і речей, через які вони сперечаються, теж не буде, то сила зникне.
— Ми могли би бути родиною, — каже Міррен.
— Це було ніби очищення, — пояснює Ґет.
— Вона пам’ятає лише, що ми влаштували пожежу, — каже Джонні, його голос раптом стає гучнішим.
— І деякі інші речі, — додаю я, сідаючи і дивлячись на Брехунів у сонячному світлі. — Спогади повертаються, коли ви заповнюєте прогалини.
— Ми розповідаємо тобі, що сталося до того, як ми підпалили будинок, — говорить Джонні, знову голосно.
— Так, — підтверджує Міррен.
— Ми влаштували пожежу, — кажу я, розмірковуючи. — Ми не схлипували, не кровоточили, натомість ми щось зробили. Щось змінили.
— Типу того, — каже Міррен.
— Ти жартуєш? Ми спалили цей грьобаний палац ущент.
КОЛИ ДІДУСЬ І ТІТКИ ПОЛАЯЛИСЯ, я плакала. Ґет теж плакав.
Він поїде з острова, і я більше ніколи його не побачу. Він більше ніколи не побачить мене.
Ґет, мій Ґет.
Я ніколи ні з ким не плакала. Разом.
Він плакав не як хлопчик, а як чоловік. Не так, як ніби він сердився чи щось ішло не так, як він хотів, а так, ніби життя було жорстоке. Ніби його рани ніколи не загояться.
Я хотіла вилікувати їх.
Ми вдвох побігли на маленький пляж. Я притулилася до нього, і ми сіли на пісок, і вперше йому не було що сказати. Не було ні аналізу, ні запитань.
Нарешті я сказала щось типу:
що, як,
що, як
ми візьмемо все у свої руки?
— Як? — запитав Ґет.
І я сказала щось на кшталт,
що, якби,
що, якби
вони могли припинити лаятися?
Нам є за що боротися.
— Так. Тобі, і мені, і Міррен, і Джонні. Так, є.
Але, звичайно, ми завжди можемо зустрітися. Ми, вчотирьох. Наступного року ми зможемо керувати машиною. І, врешті- решт, лишається телефон.
— Але тут, — сказала я. — Усе це.
— Так, тут, — сказав він. — Усе це. Ми з тобою.
Я додала щось про те,
що добре було б,
якби ми
могли більше не бути
Прекрасною Родиною Синклерів, а стали просто родиною.