Що, якби ми припинили бути людьми з різним кольором шкіри і з різним походженням, а були б просто закоханими?
Що, якби ми могли змусити всіх змінитися?
Змусити їх.
— Ти хочеш бути Богом, — зауважив Ґет.
— Я хочу діяти.
— Завжди лишається телефон.
— Але ж як щодо тут? — запитала я. — Щодо цього всього?
— Так, — погодився він. — Тут. Усе оце.
Ґет був моїм коханням. Першим і єдиним. Як я могла його відпустити?
Він був людиною, яка не могла усміхатися вдавано, але усміхалася часто. Він замотував мої зап’ястки бинтами і був переконаний, що ранам потрібен догляд. Він писав на руках і питав, про що я думаю. Його розум був невтомний, невпинний. Він більше не вірив у Бога, але досі хотів, аби Бог йому допоміг.
І тепер він був моїм, і я сказала, що наше кохання не може бути під загрозою. Ми не можемо допустити, щоб родина розпалася.
Ми не повинні миритися зі злом, яке можемо змінити. Ми боротимемося з ним, правда ж?
Так. Ми маємо.
Ми навіть станемо героями.
МИ З ҐЕТОМ поговорили з Міррен та Джонні. Переконали їх діяти.
Ми повторювали одне одному знов і знов: роби те, чого боїшся. Ми говорили це одне одному. Говорили це знов і знов. Переконували одне одного, що чинимо правильно.
ПЛАН БУВ ПРОСТИЙ. Ми збиралися відшукати порожні каністри для пального в сараї для моторних човнів. У передпокої були газети та коробки: ми вирішили, що складемо купи макулатури і просочимо їх пальним. Дерев’яну підлогу ми теж просочимо. Відійдемо. Підпалимо рулон паперових рушників і кинемо. Легко.
Підпалимо кожен поверх, кожну кімнату, якщо вдасться, щоб переконатися, що Клермонт повністю згорить. Ґет — підвал, я — перший поверх, Джонні — другий, Міррен — нагорі.
— Бригада пожежників приїхала запізно, — каже Міррен.
— Дві бригади, — виправляє Джонні. — З Вудс-Холу і Мартас-Він’ярду.
— Ми на це й розраховували, — говорю я, раптом зрозумівши.
— Ми збиралися покликати на допомогу, — продовжує Джонні. — Звичайно, хтось мав викликати пожежників, інакше це виглядало б як підпал. За нашою версією, ми всі були в Каддлдауні, дивилися кіно, а всім же відомо, що навколо нього ростуть дерева. Інші будинки не видно, поки не заберешся на дах. Це пояснило б, чому допомогу не викликали раніше.
— Ті бригади складалися переважно з добровольців, — каже Ґет. — Доказів не було ні в кого. Старий дерев’яний будинок. Cпалахнув, як коробка сірників.
— Навіть якби тітки та дідусь нас запідозрили, вони б ніколи не звернулися в поліцію, — додає Джонні. — Ми могли впевнено розраховувати на це.
Звичайно, не звернулися б. Адже серед нас немає жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи.
Від того, що ми зробили, кров холоне в жилах.
Моє повне ім’я Кейденс Синклер-Істмен, і, всупереч очікуванням моєї прекрасної родини, я — підпалювач.
Мрійниця, героїня, бунтівниця.
Людина, яка змінює хід історії. Злочинниця.
Але якщо я злочинниця, то чи я наркоманка? А якщо так, то чи я невдаха?
Мій розум грається відтінками значень, як завжди.
— Ми зробили це, — кажу я.
— Залежить від того, що ти маєш на увазі під «це».
— Ми зберегли родину. Вони почали спочатку.
— Тітка Керрі вештається островом щоночі, — говорить Міррен. — Моя мама відшкрібає мийки до блиску, обдираючи шкіру на руках. Пенні спостерігає, як ти спиш, і записує, що ти їси. Вони збіса багато п’ють. Напиваються, поки сльози не потечуть по щоках.
— А коли ти була в Новому Клермонті, що все це бачила? — запитую я.
— Час від часу я там з’являюся, — зізнається Міррен. — Ти думаєш, що проблему усунено, Кейді, а я от думаю, це було…
— Але ми тут, — наполягаю я. — А без пожежі нас би тут не було. Ось я про що.
— Ясно.
— У дідуся в руках було зосереджено стільки сили. А тепер — ні. Ми змінили зло, з яким зіткнулися.
Прояснилося так багато з того, що було незрозуміло. Мій чай — теплий, Брехуни — вродливі, Каддлдаун — гарний. Байдуже, що на стінах тут плями. Байдуже, що в мене мігрені, а Міррен часто почувається погано. Байдуже, що Віллу сняться жахіття, а Ґет ненавидить себе. Ми скоїли ідеальний злочин.
— Дідусів вплив зменшився лише через його божевілля, — зауважує Міррен. — Якби він міг, то і далі б усіх тероризував.
— Я не згоден з тобою, — каже Ґет. — Новий Клермонт видається мені покаранням.
— Що? — питає вона.
— Покаранням самому собі. Він збудував собі будинок, який не є для нього домом. Він зумисне некомфортний.
— Нащо б йому таке робити? — цікавлюсь я.