— А нащо ти роздаєш усі свої речі?
Ґет витріщається на мене. Вони всі витріщаються на мене.
— Хочу бути щедрою, — відповідаю я. — Зробити щось хороше в цьому світі. — Западає дивна тиша. — Ненавиджу безлад.
Ніхто не сміється. Я не знаю, як опинилася в центрі цієї розмови.
Усі Брехуни довго мовчать.
Потім Джонні просить:
— Не тисни, Ґете.
І Ґет каже:
— Я радий, що ти згадала пожежу.
— Ну, частково.
І Міррен каже, що їй погано, тож вона йде назад у ліжко.
Ми з хлопцями лежимо в кухні на підлозі й дивимося в стелю ще деякий час, поки я з подивом не усвідомлюю, що вони обоє сплять.
Я БАЧУ МАМУ на терасі Уїндерміру, з ретриверами. Вона плете шалик із ніжно-блакитної вовни.
— Вічно ти в Каддлдауні, — дорікає мама. — Не дуже добре бути постійно лише там. Керрі щось учора шукала і сказала, що в будинку брудно. Що ти там робиш?
— Нічого. Пробач за безлад.
— Якщо там справді дуже брудно, ми не можемо попросити Джинні прибрати. Ти ж це знаєш, правда? Нечесно щодо неї. А в Бесс буде напад, якщо вона побачить це.
Я не хочу, аби хтось приходив до Каддлдауну. Я хочу, щоб він був тільки наш.
— Не хвилюйся. — Я сідаю і плескаю Боша по його милій золотавій голові. — Слухай, мамо…
— Що?
— Чому ти наказала родині не говорити про пожежу?
Вона відкладає нитки і довго дивиться на мене.
— Ти пам’ятаєш вогонь?
— Минулої ночі накотилися спогади. Я не пам’ятаю всього, але так. Я пам’ятаю, що це було. Пам’ятаю, як ви всі лаялися. І всі поїхали з острова. Я пам’ятаю, що ми лишилися тут з Ґетом, Міррен і Джонні.
— А що ти ще пам’ятаєш?
— Яке було небо. У світлі пожежі. Запах диму.
Якщо мама думає, що я причетна до цього, вона більше ніколи, ніколи мене не спитає. Я знаю, що вона не зробить цього. Вона не хоче знати.
Я змінила хід її життя. Змінила долю родини. Брехуни і я.
То був жахливий вчинок. Можливо. Але принаймні щось. Окрім сидіння й ниття. Я могутніша, ніж мама може собі уявити. Я заподіяла їй шкоду, але і допомогла також.
Вона гладить моє волосся. Як нудотно. Я відхиляюся.
— Це все, що ти хотіла спитати? — каже вона.
— Чому зі мною ніхто про це не говорить? — повторюю я.
— Через твій… через твій… — Мама замовкає, добираючи слова. — Через твій біль.
— Лише тому, що в мене болить голова і я не пригадую нещасного випадку, я не зможу впоратися з думкою про те, що Клермонт згорів?
— Лікарі сказали, що тобі слід уникати стресу. Вони гадають, що пожежа могла спровокувати головні болі, що їх могло спричинити вдихання диму або… або страх, — закінчує вона, затинаючись.
— Я не дитина, — кажу я. — Я маю право знати хоча б основне про наше родину. Все літо я працювала над тим, щоб згадати, що зі мною сталося і що було до того. Чому б просто не сказати мені, мамо?
— Я казала тобі. Два роки тому. Я повторювала і повторювала, але наступного дня ти все забувала. І коли я поговорила з лікарями, вони порадили не тиснути на тебе і не засмучувати.
— Ти живеш зі мною! — кричу я. — Ти довіряєш думці лікарів, які ледве знають мене, більше, ніж своїй?
— Вони фахівці.
— Бога ради, і це переконало тебе в тому, що мені буде краще, якщо вся наша величезна родина, в тому числі Вілл і Тафт, приховуватиме від мене, що сталося, ніж якщо я дізнаюся правду?! І це змусило тебе думати, ніби я така слабка, що не зможу впоратися з простими фактами?
— Ти справді здаєшся мені настільки слабкою, — визнає мама. — І, щиро кажучи, я була не певна, чи зможу витримати твою реакцію.
— Ти навіть не усвідомлюєш, як мені прикро це чути.
— Я люблю тебе.
Я більше не можу дивитися на її обличчя, сповнене жалості і самовиправдовування.
КОЛИ Я ПРОЧИНЯЮ ДВЕРІ, бачу у своїй кімнаті Міррен. Вона сидить за столом, поклавши руку на мій ноутбук.
— Слухай, а можна прочитати ті листи, що ти мені писала? — питає вона. — Вони є у тебе в комп’ютері.
— Ага.
— Я їх не читала, — зізнається вона. — На початку літа я лише вдавала, що читала, але ніколи навіть не відкривала їх.
— Чому?
— Просто не відкривала, — каже вона. — Я думала, це не має жодного значення, але тепер думаю, що має. І дивись! — Її голос звучить піднесено. — Я навіть вийшла заради цього з дому.
Від злості мені аж подих перехоплює.
— Я ще розумію, коли людина не відповідає, але чому ж ти навіть не читала їх?
— Знаю, знаю, це жахливо і я огидне дівчисько. Але, будь ласка, дозволь прочитати їх тепер.