Я відкриваю ноутбук. Вбиваю запит у пошук і знаходжу всі адресовані їй електронні листи.
Їх двадцять вісім. Я читаю в неї з-за плеча. Більшість із них — доброзичливі й милі послання від людини, яка, імовірно, не страждає на головний біль.
Міррен!
Завтра я вирушаю в Європу з моїм батьком-дурисвітом, котрий, як ти знаєш, до того ж страшенно нудний. Побажай мені успіхів і май на увазі, що я б дуже хотіла натомість провести літо на Бічвуді з тобою. І з Джонні. І з Ґетом.
Знаю, знаю. Я мушу це пережити. Я переживу.
Я вже.
Вирушаю до Марбельї назустріч привабливим іспанським парубкам, отак.
Цікаво, чи зможу я вмовити тата в кожній країні, яку ми відвідаємо, скуштувати найогиднішу їжу як спокуту за те, що він утік до Колорадо?
Закладаюся, що зможу. Якщо він справді мене любить, то їстиме жаб, і нирки, і мурах у шоколаді.
Кейденс
ОТАКИМИ Й БУЛИ більшість тих листів. Але деякі не були ні доброзичливими, ні милими. Натомість жалібними і щирими.
Міррен.
Зима у Вермонті. Темно, темно.
Мама продовжує спостерігати за тим, як я сплю.
Постійно болить голова. Не знаю, що зробити, аби це припинилося. Пігулки не допомагають. Хтось розколює мою голову сокирою, брудною сокирою, яка не може зробити чистого розлому в моїй голові. Той, хто візьме її до рук, мусить бити мене по голові, опускати її на мій череп знов і знов, проте не завжди в те саме місце.
У мене численні рани.
Часом мені сниться, що її тримає в руках дідусь.
Часом я. Часом Ґет.
Напевне, я говорю як божевільна, пробач. Коли я це пишу, руки мої тремтять, а екран занадто яскравий.
Подеколи голова болить так, що хочеться померти. Я пишу тобі найсвітліші свої думки, але ніколи не згадую про похмурі, хоча вони постійно в моїй голові. І сьогодні я озвучую їх. Навіть якщо ти не відповіси, я знатиму, що хтось їх почув, а це вже принаймні щось.
Кейденс
МИ ПРОЧИТАЛИ всі двадцять вісім листів. Закінчивши, Міррен поцілувала мене в щоку.
— Я навіть не можу вимовити «пробач», — каже вона мені. — Навіть у скраблі немає слова, яке описало б, як мені погано.
І вона пішла.
Я ВЗЯЛА НОУТБУК у ліжко і створила документ. Зняла свої нотатки і почала набирати їх і всі свої нові спогади — швидко, з мільйоном помилок. Я заповнюю прогалини здогадками там, де не маю власне згадки.
Центр соціалізації та закусок імені Синклера. Ти більше не побачиш свого хлопця.
Він хоче, щоб я тримався від тебе якнайдалі.
Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?
Тітка Керрі плаче в куртці Джонні.
Ґет кидає м’ячики собакам на тенісному корті.
О Боже, о Боже, о Боже.
Собаки.
Ті бісові собаки. Фатіма і Принц Філіп.
Ретривери загинули під час пожежі.
Тепер я знаю це, і це моя провина. Вони були такі невиховані, не такі як Бош, Ґрендел і Поппі, яких тренувала мама. Фатіма і Принц Філіп могли з’їсти на пляжі морську зірку, а потім зблювати нею у вітальні. Вони обтрушували воду зі своєї кудлатої шерсті, цупили їжу на пікніках, перетворювали фрісбі на пережовані й ні до чого не придатні шматки пластика. Вони обожнювали тенісні м’ячики і на корті заслинювали кожен, що траплявся їм на очі. Вони не сиділи по команді. За столом вони випрошували їжу.
Коли собак заскочила пожежа, вони були замкнені в одній з кімнат для гостей. Дідусь часто зачиняв їх, коли в Клермонті нікого не було або вночі. Тільки так вони не гризли черевики і не скавчали під дверима.
Дідусь зачинив їх, їдучи з острова. А ми про них не подумали.
Це я вбила тих собак. Я жила з собаками, знала, де вони сплять. Решта Брехунів мало думали про собак, менше за мене принаймні. Не так, як я.
Вони загинули у вогні. Як я могла отак їх забути? Як я могла так зациклитися на своїй тупій злочинній розвазі, на збудженні від неї, на власній люті до дідуся й тіток…
Фатіма і Принц Філіп горять. Тикаються носами, соплять біля гарячих дверей, вдихають дим, метляють хвостами, чекають, коли хтось прийде і врятує їх, гарчать.
Яка жахлива смерть для бідних, милих, неслухняних собак.
Я ВИБІГАЮ З УЇНДЕРМІРУ. На вулиці темно, майже час вечері. Біль витікає з моїх очей, корчить моє обличчя, проникає в мій скелет, коли я уявляю собак, які сподівалися на порятунок, споглядали біля дверей, як у кімнату проникає дим.
Куди мені йти? Я не наважусь поглянути в очі Брехунам у Каддлдауні. У Ред-Ґейті можут бути Вілл і тітка Керрі. Острів такий до чорта малий, що мені, власне, нікуди йти. Я в пастці на цьому острові, де я вбила тих бідних, бідних собак.