Уся моя ранкова бравада
про силу,
ідеальний злочин,
повалення патріархату,
про те, як Брехуни врятували літню ідилію і навіть покращили її,
про те, як ми зберегли родину, зруйнувавши деякі її частини,
усе це тепер видається такою маячнею.
Собаки загинули,
дурні, милі собаки,
собаки, яких я могла врятувати,
ні в чому не винні собаки, які раділи, коли їм тихцем кидали шматочок гамбургера
або навіть коли просто називали їхні імена;
собаки, які любили кататися на човнах,
які просто собі бігали цілими днями з брудними лапами.
Як можна було діяти, не подумавши про тих, хто замкнений нагорі і повністю довіряє людям, які завжди любили їх і дбали про їхню безпеку?
Я схлипую, схлипую дивно, беззвучно, стоячи на доріжці між Уїндерміром і Ред-Ґейтом. Обличчя моє мокре, груди стискаються. Я спотикаючись іду додому.
На сходах сидить Гейт.
ВІН ПІДСТРИБУЄ МЕНІ НАЗУСТРІЧ і міцно обіймає. Я схлипую йому в плече і заповзаю руками під куртку, обійнявши його за талію.
Він не питає, що сталося, поки я сама не починаю говорити.
— Собаки, — нарешті кажу я. — Ми вбили собак.
Хвильку він мовчить, а потім відповідає:
— Так.
Я не говорю, поки моє тіло не припиняє тремтіти.
— Присядьмо, — пропонує Ґет.
Ми влаштовуємося на ґанку. Ґет притуляється своєю головою до моєї.
— Я любила тих собак.
— Ми всі любили.
— Я… — Я давлюся власними словами. — Напевне, мені краще не говорити про це, бо я знову заплачу.
— Добре.
Ми посиділи ще трохи.
— Це все? — питає Ґет.
— Що?
— Ти тільки через це плачеш?
— Боже, невже є ще щось?
Він мовчить. І мовчить, і мовчить, і мовчить.
— Чорт забирай, є ще щось, — кажу я, і в грудях стає порохньо і зимно.
— Ага, — каже Ґет. — Є ще дещо.
— Ще щось, чого люди мені не говорять. Ще щось, що моя мама воліла б забути.
На мить він замислюється.
— Мені здається, ми кажемо тобі, але ти не чуєш. Ти хворіла, Кейденс.
— Ви не кажете прямо, — заперечую я.
— Ні.
— Дідько, чому ні?
— Пенні сказала, що так буде краще. І я вірив, що ти все згадаєш… ну, поки ми всі тут.
Він забирає руку з мого плеча й обхоплює руками коліна.
Ґет, мій Ґет. Сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Я люблю розріз його карих очей, його темну шовкову шкіру, його вивернуту нижню губу. Його розум. Його розум.
Я цілую його в щоку.
— Про нас я пам’ятаю більше, ніж раніше, — кажу йому. — Пам’ятаю, як ми цілувалися біля дверей передпокою перед тим, як усе пішло шкереберть. Як говорили на тенісному корті про те, що Ед освідчився Керрі. Як гуляли пляжем і знайшли пласку скелю, звідки нас не було видно. І як розмірковували на маленькому пляжі про майбутню пожежу.
Він киває.
— Але я і досі не пам’ятаю, що пішло не так, — зауважую я. — Чому ми були не разом, коли мені стало зле? Ми посварилися? Я зробила щось не те? Ти повернувся до Ракель?
Я не можу поглянути йому в очі.
— Гадаю, що я заслуговую на чесну відповідь, хай навіть те, що між нами відбувається, триватиме недовго.
Ґетове обличчя перекошує, і він ховає його в долонях.
— Я не знаю, що робити. Не знаю, як вчинити правильно.
— Просто скажи мені, — відповідаю я.
— Я більше не можу тут лишатися. Мені потрібно назад, до Каддлдауну.
— Чому?
— Я мушу. — Він встає і йде. Потім зупиняється й обертається. — Я все зіпсував. Вибач, Кейді. Мені так шкода, так шкода. — Він знову плаче. — Не треба було мені тебе цілувати, робити тобі гойдалку, дарувати троянди. Не треба було казати тобі, яка ти вродлива.
— Але я хотіла цього.
— Я знаю, та краще було мені триматися осторонь. Даремне я все це зробив. Вибач.
— Йди сюди, — прошу я, але, коли він не рухається, підходжу до нього. Кладу йому руки на шию і притискаюся щокою до його щоки. Я міцно його цілую, аби показати, що відчуваю насправді. Його губи такі м’які, і він просто найкраща людина, яку я знаю, накращий з усіх, кого я будь-коли знала, хай що там відбулося між нами і ще відбудеться.
— Я кохаю тебе, — шепочу я.
Він робить крок назад.
— Ось це я і мав на увазі. Пробач. Я лише хотів побачитися з тобою.
Він розвертається і зникає в темряві.
ЛІКАРНЯ НА МАРТАС-ВІН’ЯРДІ. П’ятнадцяте літо, після мого нещасного випадку.
Я лежу в ліжку під блакитними простирадлами. Зазвичай усі вважають, що в лікарнях білі простирадла, але там були блакитні. У кімнаті спекотно. В моїй руці голка від крапельниці.