Через вино в голові все сплуталося. Я не звикла пити.
Тримаючи в одній руці каністру, а в другій — старі газети, я вирішила якомога швидше покласти цьому край. Спершу я залила кухню, потім комору. Я вже залила їдальню і просочувала канапи у вітальні, коли до мене дійшло, що почати треба було з тієї частини будинку, яка розташована далі від дверей передпокою. То був наш вихід. Кухня мала би бути останньою, адже лише так я могла б вибігти, не промочивши ніг пальним.
Тупо.
Парадні двері, які відчинялися на терасу з вітальні, вже були в пальному, але залишалися ще маленькі запасні двері. Вони були біля кабінету дідуся і виходили на стежку до будинку персоналу. Я скористаюся ними.
Я залила пальним частину холу, а потім майстерню, де мені раптом стало прикро нищити бабусині прекрасні тканини і барвисті нитки. Вона б не пробачила такого вчинку. Бабуся любила ці відрізи тканини, свою швацьку машинку, свої гарні-гарні речі.
Знову тупа помилка. Я розлила пальне на мокасини.
Добре. Слід зберігати спокій. Я побуду в них, поки не закінчу, а коли вибіжу на вулицю, кину їх у вогонь за спиною.
У кабінеті дідуся я стояла на столі, плескаючи на книжкові полиці, що простяглися до стелі, тримаючи каністру подалі від себе. У мене лишилося багато пального, а це була моя остання кімната, тож книжкам дісталося багато.
Потім я залила підлогу, склала на ній газети і відступила в маленький коридорчик, який вів до запасного виходу. Я зняла мокасини й кинула на стос журналів. Я відступила у проріз сухих дверей і відставила каністру. Дістала з кишені джинсів коробку сірників і запалила рулон паперових рушників.
Я кинула палаючий рулон на старі газети і простежила, як вони зайнялися. Вогонь загорівся, здійнявся, розповсюдився. Через подвійні двері кабінету я бачила, як вогонь перекинувся на коридор з одного боку і на вітальню з другого. Канапа запалала.
Потім переді мною вибухнули вогнем книжкові полиці, папір, просочений пальним, горів найшвидше. Раптом стелю охопило полум’я. Я не могла відвести очей. Воно було жахливе. Якесь неземне.
Потім хтось закричав. І ще раз закричав.
Звук долинав з кімнати просто наді мною, зі спальні. На другому поверсі працював Джонні. Я підпалила кабінет, і полум’я розгорілося тут швидше, ніж деінде. Вогонь підіймався, а Джонні ще не вийшов.
О ні, о ні, о ні. Я кинулася до запасних дверей, але вони були замкнуті на засуви. Руки мої були слизькі від пального. Метал уже нагрівся. Я відсувала засуви — один, два, три, але щось пішло не так і двері заклинило.
Знов крик.
Я знову спробувала відімкнути засуви. Не змогла. Здалася.
Затуливши рот та ніс руками, я пробігла крізь палаючий кабінет і коридор на кухню. Дякувати Богові, вона ще не горіла. Я кинулася по вологій підлозі до передпокою.
Спіткнулася, ковзнула і впала, вимастившись у калюжі пального.
Краї моїх джинсів загорілися, поки я бігла через кабінет. Полум’я перекинулося на пальне на підлозі кухні й підповзло до буфета в сільському стилі і до бабусиних веселих рушників для посуду. Вогонь ковзнув до виходу з передпокою просто переді мною, і я бачила, що тепер джинси горять уже від гомілок до колін. Я кинулась до дверей, пробігаючи крізь полум’я.
— Виходьте! — кричала я, хоча сумнівалася, що мене хтось чує. — Швидко виходьте!
На вулиці я кинулася на траву. Покачалася, поки джинси не припинили горіти.
Я бачила, що два верхні поверхи Клермонту вже палали, та і мій перший поверх був охоплений вогнем. Щодо підвалу я не могла стверджувати напевне.
— Ґет! Джонні! Міррен! Де ви?
Тиша.
Стримуючи паніку, я сказала собі, що вони, мабуть, уже вийшли. Треба заспокоїтися. Усе буде гаразд. Мусить бути.
— Де ви? — загорлала я знов.
Укотре без відповіді.
Вони, мабуть, у сараї для човнів, пішли залишити свої каністри. Це було недалеко, і я побігла, вигукуючи їхні імена так голосно, як тільки могла. Мої босі ноги стукотіли дерев’яною стежкою, і від цього стукоту розливалась якась дивна луна.
Двері були зачинені. Я різко їх шарпнула.
— Ґет! Джонні! Міррен!
Нікого. Але вони можуть уже чекати в Каддлдауні, правда ж? Дивуються, напевне, чому мене так довго нема.
Доріжка від сараю для човнів проходить повз тенісні корти і до Каддлдауну. Я знов біжу, острів якийсь незвичайно тихий у темряві. Я повторюю собі знов і знов: «Вони там. Чекають на мене. Хвилюються за мене. Ми радітимемо тому, що ми всі в безпеці. Ми промиємо мої опіки крижаною водою і відчуватимемо, як нам неймовірно пощастило. Так і буде».