Але коли я підходжу до будинку, то бачу, що там темно. Ніхто не чекає на мене.
Я кидаюся до Клермонту, і, коли бачу його, він горить увесь — знизу догори. Кімната з баштою палає, спальні горять, вікна підвалу мерехтять помаранчевим світлом. Навколо гаряче.
Я підбігаю до передпокою і відчиняю двері. Дим виривається назовні. Я стягую просочені пальним джинси і светр, задихаючись і кашляючи. Я заходжу всередину, просуваюся до сходів на кухні, прямуючи до підвалу.
На півдорозі до підвалу стіна вогню. Стіна. Ґет не вийшов. І поблизу його нема.
Я розвернулася і побігла нагору до Джонні та Міррен, але дерево палало в мене під ногами. Поруччя палало. Сходи переді мною з іскрами обвалилися. Я позадкувала.
Я не могла піднятися.
Я не могла їх урятувати.
Я могла йти лише вниз, і більше нікуди,
нікуди,
нікуди,
нікуди.
Я пам’ятаю ЦЕ як зараз, сидячи на сходах Уїндерміру, досі вдивляючись у те місце, де Ґет розчинився в темряві. Усвідомлення того, що я скоїла, опускається туманом мені на груди — холодним, темним, всеохопним. Обличчя судомить, я зіщулююся. Крижаний туман розтікається з грудей по спині й шиї. Проникає мені в голову і спускається вниз по хребту.
Холодні, холодні докори сумління.
Не треба було поливати кухню першою. Не треба було підпалювати кабінет. Як тупо було просочувати книжки аж так ретельно. Будь-хто сказав би, як саме вони згорять. Будь-хто.
Треба було домовитися, коли саме підпалювати газети. Мені треба було наполягти на тому, щоб ми трималися разом. Не треба було мені бігти в сарай. Не треба було бігти до Каддлдауну.
Якби ж я швидше повернулася до Клермонту, я б могла витягти Джонні. Або попередити Ґета, перш ніж запалав підвал. Можливо, я могла б знайти вогнегасники і якось зупинити полум’я.
Можливо, можливо. Якби, якби.
Я так багато хотіла: життя без обмежень і упереджень. Життя, у якому можна вільно кохати і бути коханою.
І от — я убила їх. Моїх Брехунів, моїх любих Брехунів.
Убила їх. Мою Міррен, мого Джонні, мого Ґета.
Це усвідомлення проникає по хребту в плечі і в кінчики пальців. Воно перетворює їх на кригу. Вони кришаться і розпадаються, маленькі скалки осипаються на сходи Уїндерміру. Тріщини розходяться по руках, і по плечах, і по шиї. Обличчя моє заморожене і перекошене відьминим криком горя. Горло моє стиснуло. Я не можу вимовити ані звуку.
Ось я, вкрита кригою, хоча заслуговую на те, щоб згоріти.
Краще б я мовчала про те, що слід взяти все у власні руки. Я могла б не говорити цього. Піти на компроміс. Говорити по телефону було б не так уже й погано. Ми б невдовзі отримали права. Вступили б до коледжів, і будинки прекрасної родини Синклерів втратили б будь-яке значення.
Ми могли би бути терплячими.
Я могла б стати голосом розсудливості.
Ми могли б, випивши тітчиного вина, забути наші амбіції. Вино могло б присипити нас. Ми могли б відключитися перед телевізором, хай сердиті і безсилі, але нічого не підпаливши.
Я нічого не можу повернути.
Я повзу всередину і нагору в спальню, на руках з потрісканої криги, лишаючи за собою шматочки змерзлої плоті. П’ятки, коліна.
Під ковдрами я здригаюся в конвульсіях, частини мене відпадають, лишаючись на подушці. Пальці. Зуби. Щелепа. Ключиці. Нарешті, нарешті тремтіння припиняється. Я починаю зігріватися й танути.
Я оплакую своїх тіток, які втратили своїх перших дітей. Вілла, який втратив брата.
Ліберті, Бонні і Тафта, які втратили сестру.
Дідуся, який бачив не тільки, як згорів ущент його палац, а й те, як загинули його онуки.
Собак, бідних неслухняних собак.
Я оплакую безглузді, бездумні скарги, які озвучувала все літо. Ганебну жалість до себе. Плани на майбутнє.
Я оплакую всі речі, які пороздавала. Я сумую за своєю подушкою, книжками, фотографіями. Я здригаюся від своєї подоби благодійності, від своїх нібито чеснот, від брехні, яку я собі казала, від покарань, які сама собі призначила, і покарань, які накликала на свою матір.
Я плачу, жахаючись того, що я тягар для всієї родини, але ще жахливіше те, що я — причина такого болю.
Врешті-решт, ми не врятували ідилію. Вона зникла назавжди, якщо взагалі колись існувала. Її незаплямованість, чистота минулих днів розвіялися, коли ми осягнули розмах гніву тіток після того, як померла бабуся, а дідусь почав божеволіти.
Коли ми стали злочинцями. Коли ми стали привидами.
Тітки обіймалися не тому, що звільнилися від ваги Клермонту і всього, що він символізував, а через горе і співчуття. Не тому, що ми звільнили їх, а тому, що скалічили і перед лицем трагедії вони трималися одна одної.