— Ґет.
Він здригнувся. Став по пояс у воді.
— Пробач, — прошепотіла я.
— Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, — сказав він. — Я ніколи не кажу тобі такого.
— Я знаю.
Він мовчав.
— Будь ласка, не замовкай, — попросила я.
Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.
— Я забагато говорю. Розводжуся про все.
— Я люблю, коли ти говориш, — сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.
— Просто все змушує мене…
Він замовк.
— У світі все переплуталося, все.
— Так.
— Може, мені слід… — Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, — слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.
Моя долоня була в його мокрій долоні.
Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.
— Добре, що ти саме так дивишся на світ, — відповіла я.
Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.
— Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.
Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому — у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.
— Я відкрию тобі таємницю.
— Яку?
Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.
— Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» — це зовсім не те, що ми хочемо сказати.
— Ні?
— Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.
Він опустив очі. Посміхнувся.
— Ти справді так думаєш, Кейді?
— Так.
Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.
— Не можу повірити, що ви у воді! — Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. — Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.
— Вона приємна, коли зайдеш! — гукнув у відповідь Ґет.
— Серйозно?
— Не дрейф! — горлав Ґет. — Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.
Джонні засміявся і зайшов. Міррен — за ним.
І то було неймовірно.
Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.
ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.
Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.
Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.
— Йди сюди, — покликав він.
Я пішла.
У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.
— Сунься, — сказала я.
Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя — гола, його — в оливковій мисливській куртці.
Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.
Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.
— Можна взяти тебе за руку? — запитав він.
Я вклала свою долоню в його.
— Усесвіт зараз видається таким величезним, — сказав він. — Мені потрібно триматися за щось.
— Я тут.
Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.
— Я не впевнений, що я хороша людина, — озвався він незабаром.
— Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую. Вдаю.
— Ага. — Ґет на хвилинку замовк. — А ти віриш у Бога?
— Наполовину.
Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Ґета не влаштує абияка відповідь.
— Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.
— Я більше не вірю, — сказав Ґет. — Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.
— Та це не робить тебе поганим.
— Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.