Ось що я хочу сказати. Прокричати. Але не роблю цього.
Частина мене хоче стекти кров’ю у великій кімнаті або розтанути, перетворившись на калюжу болю. Але цього я теж не роблю. Я не скаржуся, не жаліюся.
Я просто плачу. Я плачу, і притискаю Міррен міцніше, і цілую її в теплу щоку, і намагаюся запам’ятати її обличчя.
Ми тримаємося за руки, втрьох ідучи на маленький пляж.
Ґет уже там, чекає на нас. Його профіль на тлі неба. Він назавжди залишиться для мене таким. Він повертається й усміхається мені. Біжить, і підхоплює мене, і крутить, ніби нам є що святкувати. Ніби ми щаслива закохана пара на березі океану.
Я вже не схлипую, але сльози без упину струменять із моїх очей. Джонні знімає свою кофту і віддає мені.
— Витри шмарклі, — турботливо пропонує він.
Міррен скидає сарафан і лишається в купальнику.
— Не можу повірити, що для цього випадку ти вдяглася в купальник, — каже Ґет, досі обіймаючи мене.
— Здуріти можна, — додає Джонні.
— Я люблю цей купальник, — говорить Міррен. — Я купила його в Едгартауні п’ятнадцятого літа. Пам’ятаєш, Кейді?
І я раптом розумію, що пам’ятаю.
Ми страшенно знудилися; малеча взяла напрокат велосипеди, щоб поїхати на ту екскурсію до Оук-Блафф, і ми гадки не мали, коли вони повернуться. Ми мусили дочекатися їх і привезти назад на човні. Хай там як, але ми купували солодощі, дивилися на вітровкази і нарешті зайшли у магазин для туристів і приміряли найвульгарніші купальні костюми, які знайшли.
— Тут на попі написано «Він’ярд для коханців», — кажу я Джонні.
Міррен обертається, і справді — там напис.
— Вогонь слави і все таке[21], — говорить вона не без гіркоти. Вона підходить і цілує мене в щоку. — Будь трохи добріше, ніж мусиш, Кейді, і все буде добре.
— І ніколи не їж нічого, більшого за власну дупу! — горлає Джонні.
Він швиденько обіймає мене і скидає туфлі. Вони вдвох заходять у воду.
Я повертаюся до Ґета.
— Ти теж підеш?
Він киває.
— Мені так шкода, Ґете. Мені так шкода, так шкода, і я ніколи не зможу загладити свою провину перед тобою.
Він цілує мене, і я відчуваю, як він тремтить, і обіймаю його так, ніби можу зупинити, ніби можу змусити цей момент тривати, але його шкіра холодна і волога від сліз, і я знаю, що він іде.
Добре бути коханим, хай навіть ненадовго.
Приємно знати, що колись давно були собі на світі я і Ґет.
Потім він вирушає, і я не можу витримати розлуки, і я думаю, що це не може бути кінець. Неможливо повірити, що ми більше не будемо разом, особливо тепер, коли наше кохання таке справжнє. У цієї історії мало бути щасливе закінчення.
Але ні.
Він залишає мене.
Звичайно, він уже мертвий.
Історія скінчилася давно.
Ґет забігає в море, не обертаючись, занурюється в одязі, пірнає під маленькі хвилі.
Брехуни випливають повз край бухточки у відкритий океан. Сонце високо в небі й мерехтить у воді, як яскраво, як яскраво. І потім вони пірнають — чи щось таке — чи щось таке, — і потім їх уже нема.
Лишилась я, на найпівденнішій точці острова Бічвуд. Я на маленькому пляжі, сама.
Я СПЛЮ, НАПЕВНЕ, цілими днями. Розплющую очі, за вікнами світло. Розплющую знову — темно.
Нарешті я встаю. У дзеркалі в туалеті я бачу, що моє волосся більше не чорне. Воно вимилося і стало каштановим, а корені світлими. Шкіра моя у веснянках, губи пересохли від сонця.
Я не впевнена, чи знаю цю дівчину в дзеркалі.
Бош, Ґрендел та Поппі виходять разом зі мною з будинку, соплять і метляють хвостами. На кухні Нового Клермонту тітки готують сендвічі для ланчу на природі. Джинні миє холодильник. Ед ставить охолоджуватися пляшки лимонаду та імбирного елю.
Ед.
— Привіт, Еде!
Він махає мені. Відкриває пляшку елю і передає її Керрі. Копирсається в морозилці, шукаючи ще один пакет з льодом.
Бонні читає, а Ліберті нарізає помідори.
Два торти (на одному написано «Шоколад», а на другому — «Ваніль») стоять на стійці в коробках з пекарні. Я бажаю близнючкам щасливого дня народження.
Бонні відриває очі від книжки «Колективні появи привидів».
— Тобі вже краще? — питає вона.
— Так.
— А на вигляд не скажеш.
— Замовкни.
— Бонні зараза, і з цим нічого не зробиш, — говорить Ліберті. — Але завтра ми йдемо кататися на банані, якщо хочеш, ходімо з нами.
— Добре, — кажу я.
— Тобі не можна керувати човном. Керуватимемо ми.
— Ага.
Мама обіймає мене, довго, вдумливо, але я нічого їй не кажу.
Не зараз. Можливо, пізніше. Вона і так знає, що я згадала.