Я все зрозуміла, і мені вдалося викреслити бабуню Тіппер із розмов так само, як я викреслила батька. Безрадісно, але ретельно. За столом із тітками, на катері з дідусем, навіть з мамою наодинці я вдавала, що цих двох надважливих для мене людей ніколи не існувало. Решта Синклерів поводилися так само. Збираючись разом, ми широко посміхалися. Ми чинили так само, і коли Бесс пішла від дядька Броді, і коли дядько Вільям покинув Керрі, і коли бабусин пес Пепперміл помер від раку.
Проте Ґет ніколи цього не розумів. Взагалі-то він досить часто говорив про мого батька. Для тата Ґет був достойним суперником у грі в шахи і водночас вдячним слухачем розповідей про військову історію, тож вони проводили певний час разом. «Пам’ятаєш, як твій тато піймав і посадив у відро того великого краба?» — казав Ґет. Або, звертаючись до мами: «Минулого року Сем сказав мені, що в сараї для човнів є набір для рибальства, не знаєте, де він?»
Одного разу за обідом раптом запала тиша, коли Ґет згадав бабуню. А коли Ґет сказав: «Я сумую за тим, як вона стояла біля стола і готувала нам десерт, а ви? Це було дуже в її стилі», — Джонні довелося розпочати голосно розповідати щось про Вімблдон, доки збентеження не розвіялося.
Щоразу, як Ґет казав подібні речі — так невимушено, щиро і легковажно, — мої вени розтиналися. Мої зап’ястки вибухали. Кров стікала по долонях. У голові паморочилося. Я шкандибала геть з-за столу чи впадала від сорому в тиху агонію, сподіваючись, що ніхто з родичів не помітить цього. Особливо мама.
Ґет натомість майже завжди це помічав. Коли кров крапала на мої голі ступні чи заливала книжку, яку я читала, він був добрий до мене. Він перев’язував мої зап’ястки м’якими білими бинтами і розпитував мене про те, що сталося. Він говорив зі мною про тата й бабусю, ніби розмови могли полегшити біль. Ніби рани потребували уваги.
Він лишався не таким, як ми, попри роки разом.
КОЛИ МОЇ РАНИ не кровоточили, і коли Джонні та Міррен плавали з маскою та трубкою чи сварили малечу, чи коли всі лежали на канапах і дивилися в Клермонті кіно на великому екрані, ми з Ґетом тікали від усіх. Ми сиділи на гойдалці з покришки, переплівшись руками й ногами, торкаючись теплими губами прохолодної, як сама ніч, шкіри. Уранці ми часом пірнали, сміючись, у клермонтський підвал, покреслений рядами винних пляшок та енциклопедій. Там ми цілувалися й раділи існуванню одне одного, почуваючись таємничими і щасливими. Інколи він писав мені записки й лишав під подушкою разом із невеличкими подарунками.
Хтось сказав, що роман має містити низку невеликих потрясінь. Я переживаю їх, проводячи час із тобою.
Ось тобі зелена зубна щітка. Вона не виражає моїх почуттів як слід.
Вчорашній вечір з тобою кращий за шоколад.
От я дурний — думав, що немає нічого кращого за шоколад.
Як глибоко символічний жест дарую тобі цю плитку «Воуж» [5] , яку купив, коли ми всі їздили до Едгартауна. Можеш з’їсти її чи просто покласти поряд і почуватися зверхньо.
Я не відповідала, але малювала Ґетові олівцями смішні картинки, на яких ми були вдвох. Прості фігурки — ручки, ніжки, голова — махають, стоячи перед Колізеєм чи Ейфелевою вежею, на вершині гори, на спині дракона. Він чіпляв їх над ліжком.
Ґет не втрачав жодної нагоди торкнутися мене. Під столом за обідом, у кухні, коли там нікого не було. Потайки і відкрито, за спиною дідуся, поки той кермував моторним човном. Я не відчувала бар’єрів між нами. Коли ніхто не бачив, я торкалася Ґетових вилиць, пробігала по спині. Я брала його за руку, притискала великий палець до зап’ястка і відчувала, як у його венах пульсує кров.
ОДНІЄЇ НОЧІ у липні п’ятнадцятого літа я пішла купатися на маленький пляж. Сама. Де були Ґет, Джонні та Міррен?
Я не знаю, справді.
Ми часто грали у скрабл[6] у Ред-Ґейті. Може, вони були й там. А може, й у Клермонті, де під акомпанемент тітчиних сварок їли джем із морської сливи, намащуючи його на галетне печиво.
У будь-якому разі, я зайшла у воду в спідній білизні та нічній сорочці. Очевидно, коли я прийшла на пляж, на мені більше нічого не було. На піску мого одягу так і не знайшлося. Як і рушника.