Бабуся Тіппер стояла поряд з нами. На хвильку вона відвернулася від човна і витягла білу м’ятну карамельку. Розгорнула і засунула мені до рота.
Коли бабуся знов повернулася до човна, вона змінилася на обличчі. Я швидко перевела погляд, щоб побачити те, що бачила вона.
З човна зійшла Керрі, несучи Вілла на стегні. Він був у дитячому рятівному жилеті, з якого виднілася лише копиця білявого волоссячка. Його поява супроводжувалася схвальними вигуками. Цей жилетик, як у всіх нас, коли ми були малими. Це волосся. Як чудово, що цей маленький хлопчик, якого ми ще не знали, пішов, очевидно, у породу Синклерів.
Джонні зістрибнув з корабля та кинув свій жилет на причал. Передусім він підбіг і штурхнув Міррен. Потім штурхнув мене. А також штурхнув близнючок. Потім підійшов до дідуся і бабусі і, виструнчившись, сказав:
— Радий бачити вас, бабусю та дідусю. Я сподіваюся, що на нас чекає щасливе літо.
Тіппер обійняла його.
— Це мама тебе навчила, еге ж?
— Так, — сказав Джонні. — І ще я маю сказати, що радий знову вас бачити.
— Хороший хлопчик.
— Можна вже йти?
Тіппер поцілувала його веснянкувату щоку.
— Іди вже.
За Джонні йшов Ед, змушений зупинитися, щоб допомогти робітникам вивантажити багаж з моторного човна. Він був високий та стрункий. Шкіра його була дуже темною — індійське коріння, як ми дізнаємося потім. На ньому були окуляри в чорній оправі та елегантний одяг у міському стилі: лляний костюм і смугаста сорочка. Штани трохи зім’ялися під час подорожі.
Дідусь поставив мене на землю.
Рот бабуні Тіппер витягнувся в рівненьку смужку. Потім вона посміхнулася до самих вух і зробила крок уперед.
— Ви, напевне, Ед. Яка приємна несподіванка!
Він потис їй руку.
— Керрі не говорила, що ми приїдемо?
— Звичайно, говорила.
Ед обвів очима нашу білу-білесеньку родину. Повернувся до Керрі: «А де Ґет?»
Вони покликали його, і він піднявся до нас із човна, знімаючи рятівного жилета, дивлячись вниз на застібки.
— Мамо, тату, — сказала Керрі, — ми привезли Едового племінника, щоб побавився з Джонні. Це — Ґет Петіл.
Дідусь підійшов і скуйовдив Ґетове волосся.
— Здоровий був, молодий чоловіче.
— Його батька не стало цього року, — пояснила Керрі. — Вони з Джонні найкращі друзі. Едовій сестрі буде легше, якщо він побуде кілька тижнів з нами. Так, Ґете? Тут ти зможеш ходити на пікніки і плавати, як ми й домовлялися. Гаразд?
Але Ґет не відповідав. Він дивився на мене.
У нього був трагічний профіль та солодкі вуста. Шкіра глибокого шоколадного відтінку, чорне хвилясте волосся. Тіло, сповнене енергії. Він увесь був неначе на пружинах. Ніби чогось шукав. Зітканий зі сподівань та ентузіазму. З амбіцій та міцної кави. Я могла б дивитися на нього вічно.
Наші очі зустрілися.
Я повернулася й побігла.
Ґет побіг за мною. За спиною я чула, як його ноги стукотять по дерев’яних доріжках, що перетинали острів.
Я продовжувала бігти. Він продовжував бігти.
Джонні побіг за Ґетом. А Міррен побігла за Джонні.
Дорослі лишилися гомоніти на причалі, оточивши Еда ненав’язливою турботою і туркочучи над немовлям Віллом. Малі займались тим, чим зазвичай займаються малі.
Ми припинили гонитву, опинившись на крихітному пляжі біля Каддлдауну. То була вузька смужка піску, з обох боків обмежена високими скелями. Тоді цей пляж майже ніколи не відвідували. На великому пісок був ніжніший і майже без водоростей.
Міррен зняла взуття, і всі ми вчинили так само. Ми жбурляли у воду камінчики. Ми просто були.
Я написала наші імена на піску. Кейденс, Міррен, Джонні та Ґет. Ґет, Джонні, Міррен та Кейденс. Так почалася наша історія.
ДЖОННІ БЛАГАВ, щоб Ґет залишився надовше.
Наступного року він благав, щоб його привезли на все літо. І Ґет приїхав.
Джонні був першим онуком. Бабуся з дідусем майже ніколи йому не відмовляли.
У ЧОТИРНАДЦЯТЕ ЛІТО ми з Ґетом удвох прогулювалися на невеличкому моторному човні. Це було одразу після сніданку. Бесс залишила Міррен грати в теніс з близнючками і Тафтом. Джонні того року почав бігати і нарізав кола по периметру острова. Ґет знайшов мене на кухні Клермонту і запитав, чи не хочу я взяти човна.
— Та не дуже.
Мені хотілося повернутися в ліжко і почитати.
— Ну будь ласка.
Ґет майже ніколи не казав «будь ласка».
— Візьми його сам.
— Я не можу. Не відчуваю, що маю право.
— Ну звісно, можеш.
— Але тільки з кимось із вас.
Він поводився якось особливо дивно.
— А куди ти хочеш поплисти? — запитала я.
— Я просто хочу побути десь поза островом. Часом я просто не витримую тут.
Тоді я не уявляла, чого саме він не витримував, але погодилася. Ми вийшли в море у штормівках та купальних костюмах. Невдовзі Ґет заглушив двигун. Ми сиділи собі, їли фісташки, дихали солоним повітрям. Сонце мерехтіло у воді.
— Пірнімо, — сказала я.
Ґет стрибнув, а я за ним, але вода тут була настільки холодніша, ніж на пляжі, що нам перехопило подих. Сонце зайшло за хмари.
Ми нервово хихотіли і кричали, що це була найдурніша з ідей — стрибнути у воду. І чим ми думали? Поблизу острова водилися акули, всі знали про це.
О господи, ще акул бракувало! Ми дряпалися нагору, штовхаючись у боротьбі за те, хто підніметься на човна першим.
За хвилину Ґет відступив, пропустивши мене вперед.
— Це не тому, що ти дівчина, а тому, що я хороша людина, — сказав він мені.
— Дякую.
І я показала йому язика.
— Але коли акули відкусять мені ноги, обіцяй написати промову про те, яким чудовим я був.
— Згода, — сказала я. — Ґетвік Метью Петіл був смачнющим обідом.
Ми змерзли як цуцики, і це було смішно до істерики. Рушників у нас не було. Ми згорнулися вдвох під флісовою ковдрою, яку знайшли під сидінням, наші голі плечі торкалися… Холодні ноги переплелися.
— Це єдиний спосіб уникнути переохолодження, — сказав Ґет. — Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке.
— Так, я знаю, що не вважаєш.
— Ти загарбала ковдру.
— Вибач.
Пауза.
— Взагалі-то я справді вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазі зовсім не те. До речі, коли ти стала така гарна? Це відволікає.
— Я така сама, як і завжди.
— Ти змінилася за навчальний рік. Це виводить мене з гри.
— У тебе є гра?
Він урочисто кивнув.
— Не чула нічого дурнішого. І що за гра?
— Ніщо не проходить крізь мою броню. Хіба ти не помітила?
Це мене розсмішило.
— Ні.
— Чорт, я думав, це працює.
Ми змінили тему. Говорили про те, що малеча після обіду поїде до Едгартауна, щоб сходити в кіно, про акул і чи справді вони їдять людей, про гру «Зомбі проти рослин».
Потім ми попливли назад на острів.
Невдовзі після цього Ґет позичав мені свої книжки і приходив до мене на маленький пляж ранніми вечорами. Він розшукав мене, і коли я лежала на газоні перед Уїндерміром із золотими ретриверами.
Ми гуляли разом стежинкою навколо острова, Ґет попереду, а я за ним. Ми говорили про книжки та винаходили неіснуючі слова. Часом ми проходили по декілька кіл, доки не набридало або не хотілося їсти.
Уздовж стежини росли кущі темно-рожевої шипшини. Її ледь вловимий запах був солодким.
Одного дня в Клермонті я глянула на Ґета, коли він лежав у гамаку з книжкою, і мені здалося, як би це сказати, що він — мій. Ніби він — моя особлива людина.
Я тихесенько залізла в гамак поряд із ним. Я витягла ручку з його руки — він завжди читав з ручкою — і написала «Ґет» на його лівій долоні і «Кейденс» — на правій.