Але того року, коли зі мною стався нещасний випадок, я днями, ба навіть тижнями, не бувала в школі. Я пропустила забагато занять, і директор повідомив, що мене лишають на другий рік. Я припинила грати в теніс та футбол. Я не могла сидіти з малечею. Не могла керувати машиною. Ті, хто був мені друзями, перетворилися на знайомих. Кілька разів я писала Міррен. Телефонувала і лишала повідомлення, за які згодом мені було соромно, стільки в них було самоти і мізерності.
Я телефонувала також і Джонні, та його голосова пошта була переповнена.
Я вирішила більше не намагатися. Я не хотіла говорити того, що змушувало мене почуватися слабкою.
Коли тато повіз мене до Європи, я знала, що Брехуни зараз на острові. Дідусь не провів на Бічвуд телефонного зв’язку, а мобільники там не ловили, тож я писала листи електронкою. Не схожі на мої жалібні голосові повідомлення, вони були, натомість, чарівними посланнями від людини, яка позбавилася головного болю.
Майже.
Міррен!
Вітаннячка з Барселони, де мій тато скуштував равликів у бульйоні. У нашому готелі все золоте. Навіть сільнички. Він блискучо-мерзенний.
Напиши мені, як пустують твої малі, і до якого коледжу ти вступатимеш, і чи знайшла ти справжнє кохання.
Кейденс
Джонні!
Бонжур із Парижа, де мій тато скуштував жабу.
Я бачила Ніку Самофракійську[7]. Надзвичайне тіло. Без рук.
Сумую за вами, народ. Як там Ґет?
Кейденс
Міррен!
Привіт із шотландського замку, де мій тато скуштував гаґґіс. Тобто мій тато з’їв бараняче серце, печінку й легені, змішані з вівсянкою і зварені в баранячому шлунку.
Тепер ти знаєш, мій тато типу серцеїд.
Кейденс
Джонні!
Я в Берліні, де мій тато скуштував кров’янку.
Плавайте з маскою і трубкою за мене. Їжте чорничний пиріг. Розпалюйте вогнища. І розказуйте мені про це. Мені страшенно нудно, і, якщо ви не підкоритеся, я винайду для вас довершені покарання.
Кейденс
НЕ ТЕ ЩОБ я дуже здивувалася, що вони не відповідали. До того ж найближчий Інтернет був аж на Він’ярді, і Бічвуд був окремим закритим світом. Коли опиняєшся там, решта Всесвіту здається всього лише неприємним сном.
Європа ж узагалі може навіть не існувати.
ЩЕ РАЗ ЛАСКАВО ПРОШУ до прекрасної родини Синклерів. Ми віримо в тренування на свіжому повітрі. Ми віримо в те, що час лікує. Ми віримо, хоча й не кажемо про це вголос, у призначені ліки і коктейльні вечірки.
Ми не обговорюємо проблем у ресторанах. Ми не віримо в зовнішні ознаки розпачу. Наші верхні губи натягнуті, і, можливо, ми саме тому такі цікаві іншим, що не відкриваємо їм своїх сердець.
Можливо також, що нам подобається цікавість людей до нас.
Тепер у Бурлінґтоні лише ми з мамою та собаки. Ми не такі відомі, як дідусь у Бостоні, і не такі важливі, як уся наша родина на Бічвуді, та попри це я знаю, що люди думають про нас. Ми з мамою — дуже схожі, живемо у великому будинку на верхівці пагорба. Граційна мама і хвороблива донька. У нас високі вилиці, широкі плечі. Ми посміхаємося, показуючи зуби, коли ходимо містом у справах.
Хвороблива донька мало говорить. Ті, хто знає її по школі, воліють триматися осторонь. Вони однаково не знали її до того, як вона захворіла. Вона і тоді була мовчазна.
Тепер вона рідко з’являється в школі. А коли з’являється, то зі своєю блідою шкірою і вологими очима має вигляд пафосно-трагічний, немов героїня роману, яка страждає на сухоти. Часом напади трапляються з нею в школі і вона з криком падає на підлогу. Вона лякає інших учнів. Навіть найдобріші з них уже втомилися водити її до медсестри.
Та разом з тим навколо неї є ореол шику й загадковості, завдяки якому вона, попри відсутність необхідної для старшої школи привабливості, уникає глузування та ізоляції. Її мати з Синклерів.
Звісно, я не почуваюся загадково, коли пізно ввечері їм курячий суп із жерстянки або коли лежу під лампами денного світла в медичному кабінеті. І навряд чи шикарно те, як ми з мамою лаємося після того, як тато пішов.
Я прокидаюся від того, що вона стоїть у дверях моєї спальні, витріщаючись на мене.
— Не стій над душею.
— Я люблю тебе. Я піклуюся про тебе, — каже вона, притискаючи долоню до серця.
— Припини вже.
Якби я могла, то грюкнула б дверима у неї перед носом. Та я не можу встати.
Часто я знаходжу папірці, схожі на записи про те, що я з’їла в той чи інший день. Тости з джемом, але лише один з двох; яблука з попкорном; салат з родзинками; шоколадка; паста. Пиття? Протеїни? Забагато імбирного елю.
Не дуже шикарно те, що я не можу керувати машиною. І не надто загадково бути вдома в суботній вечір, читаючи книжку в кублі смердючих ретриверів. Однак я не захищена від того, щоб мене вважали загадковою, однією із Синклерів, членом привілейованого клану особливих людей, персонажем загадкової, важливої історії, тому що я справді належу до цього клану.
Мама не захищена від цього так само. Такими вже нас виховали.
Синклери. Синклери.
Частина 2. Вермонт
КОЛИ МЕНІ БУЛО ВІСІМ, тато подарував мені на Різдво стос книжок.
Вони називалися за кольорами обкладинок: «Жовта книга казок», «Блакитна книга казок», «Малинова книга казок», «Зелена», «Сіра», «Коричнева», «Помаранчева».
Усередині були казки з усього світу, варіації варіацій знайомих історій.
Читаючи їх, чуєш, як в одній історії відлунюється інша, а в тій — ще одна.
Так багато історій починаються однаковими словами: «Колись дуже давно» чи «Жило собі троє…»
Троє поросят, троє ведмедів, троє солдат, троє цапів. Троє принцес.
Відтоді як я повернулася з Європи, я теж написала декілька власних. Варіацій.
У мене повно часу, тож дозвольте розповісти вам казочку. Як я вже сказала, варіацію однієї з тих, що ви вже чули.
КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, і було у нього троє вродливих доньок. Що старшим він ставав, то більше думав про те, хто з них має успадкувати королівство, бо жодна ще не вийшла заміж і в нього не було спадкоємця. Король вирішив попросити доньок висловити свою любов до нього.
Він сказав найстаршій доньці:
— Розкажи, як ти мене любиш.
Вона любила його, як усе золото королівства.
І він сказав середній доньці:
— Розкажи, як ти мене любиш.
Її любов була міцніша від сталі.
І тоді він сказав найменшій доньці:
— Розкажи, як ти мене любиш.
Вона довго думала, перш ніж відповісти. Нарешті вона сказала, що любить батька так, як м’ясо любить сіль.
— Тоді ти зовсім не любиш мене, — сказав король. Він вигнав доньку з палацу і підняв за нею міст, аби вона не могла повернутися.
Отож, наймолодша донька вирушає у ліс, і є у неї лише пальтечко та одна хлібина. Вона продирається крізь сувору зиму, ховаючись під деревами. Дівчина приходить у готель і наймається помічницею кухаря.
Минають дні, і принцеса вивчає світ кухні як свої п’ять пальців. Урешті-решт вона обходить у майстерності свого хазяїна і слава про її страви поширюється по всьому королівству.
Минають роки, і найстарша принцеса виходить заміж. Кухар із готелю готує їжу для святкового столу.
Наприкінці бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу її приготовано без солі.
Король куштує шматочок. Потім іще один.
— І хто ж це посмів подати таке гидке порося на весіллі майбутньої королеви? — кричить він.
Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змінилася, що він її не впізнав.
— Я не подам вам солі, Ваша Величносте, — пояснює вона. — Хіба ж ви не вигнали власної доньки за те, що вона вважала її цінною?