Кіт відірвав йому лапою хвіст, а ви, мабуть, знаєте, що хвіст — це кермо горобця. Ми не тільки правимо своїм хвостом, як і риби, а й утримуємо завдяки йому рівновагу. Отже, Шановний Добродій не мав тепер ні керма, ні рівноваги. Сиворакша похитала головою й сказала, що коли б тут був її журнал 1903 року, то там, мабуть, можна було б знайти пораду, як поставити нове кермо.
Але журналу не було, а з нас ніхто ніде не читав, як можна поставити нове кермо. Ми питаємо в Мітітакі, чи не чув він, бува, про це на Рів’єрі. А той б’є себе по чолу й каже, що нічого не чув. Може, наш китайський приятель Дитяча Майка знає?
— У Фу! У Фу! — почали ми гукати, але ніхто не озвався.
— Чи не загинув він, бува, десь? — каже Цвір.
А в цей час якийсь чоловік у дворі підходить до бриля, що лежить посеред двору, піднімає його, і ми бачимо, що під ним зіщулився Дитяча Майка. Чоловік питає його, що він тут робить, а горобець відповідає:
— Бережу твого бриля, чоловіче, бо кіт може поцупити його. Кіт завжди поглядає, де що криво лежить, і як побачить, то зразу цупить.
— Браво, браво! — відказав чоловік горобчикові й почастував його крихтою хліба. Дитяча Майка взяв крихту, але не з’їв її, а приніс Шановному Добродію.
— Візьми, — сказав він, — я собі ще знайду, а в тебе нема ні керма, ні рівноваги, ти цілими днями мусиш сидіти на дереві. Хіба що якась комаха летітиме повз твій дзьоб і ти встигнеш схопити її.
Але ж комахи хитрі, так і силкуються обійти тебе здалеку.
Так Дитяча Майка подав нам приклад, і ми всі почали носити їжу Шановному Добродієві, а він цілими днями сидів на дереві й благав нове пір’я на хвості рости швидше. Воно й справді почало рости, через деякий час хвіст подовшав, став чималенький, і ми попросили Шановного Добродія випробувати нове кермо. Шановний Добродій спробував літати і літав досить довго. Потім він знов повернувся на дерево й поскаржився, що не може робити плавні повороти.
— А ти й не роби повороти, — повчає його сиворакша.
— Коли б я мав твій розум, шановний добродію, — каже він сиворакші,— то зовсім не робив би поворотів. — А нас повчає: — Гей, хлопці, кермуйте, тільки бережіть кермо. Коли позбудешся його, то нове буде не таке, як старе, і кермувати ним доведеться інакше!
СТРАХОВИСЬКО ДЛЯ СНІГОВИКІВ
Ледь не забув розказати вам про себе. Про інших розповів, а про себе забув. Моя скромність не дозволяє надто багато говорити про себе, я намагаюсь більше хвалити інших, а сам тримаюсь у тіні. Як каже Довгоніжка, я весь у тіні, лиш ноги зовні. Мене звуть Джіфф, як бачите, наприкінці маю два «ф», мов у справжнього аристократа. Фр. Т. Мітітакі може мати цілу Рів’єру й ім’я завдовжки з три кілометри, та в аристократизмі йому до мене далеко. Тому й Шановний Добродій завжди звертається до мене дуже чемно, а оскільки він не може обходитись без зауважень, то вже так їх применшить, що їх і не помітно.
Узимку, коли випадає сніг, я відчуваю, що мерзну, стаю лютий, як тигр, як справжній фантом[1] і страховисько для сніговиків. Інші горобці туляться до димарів, деякі забираються всередину погрітись і вилазять звідти чорніші за сажотрусів, а я ходжу злий по даху та тільки чекаю, щоб на обрії з’явився сніговик. Тільки-но він з’являється, я кричу щосили й лечу стрімголов до нього у відкритий бій.
Озброєний сніговик стоїть поважно й войовничо, але, побачивши мене, лякається, починає тремтіти й холоне від жаху. А мені саме цього й треба! Хрясь — і відрубую йому носа. Ніс у нього, звичайно, з моркви, а ми, горобці, дуже любимо моркву взимку. Мої приятелі ховаються в ямках, одним оком спостерігають за страшною битвою, а другим мружаться від страху. Та не встигне ніс сніговика впасти на сніг, як вони, здіймаючи страшенний галас, надлітають ласувати морквою.
І всі мене вітають. У Фу мерзне в своїй дитячій майці, але й він вітає, перш ніж починає їсти. Мугик співає мені пісню, Маленька Кома усміхається, а Шановний Добродій поплескує мене по плечу й повторює:
— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!
А я стою собі скромненько й кажу всім:
— Їжте, хлопці! Поки ви зі мною, голодні не будете!
І знов пильную, чи не з’явився, бува, ще один сніговик. А він уже з’явився, озброєний до зубів і дуже зухвалий. Закочую я по-молодецькому рукава, напружую м’язи й лечу до нього. За якусь мить і цей залишається без носа, заклякає від страху, а за спиною чути: