— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!
Не треба оглядатись, бо знаю, що це Шановний Добродій: він перший налітає на здобич і тому перший висловлює свої похвали.
Не знаю, де сніговики живуть улітку, але жодного разу мені не довелося влітку зустріти сніговика. Питаю Мітітакі, чи не мешкають вони по Рів’єрах, де тепло й сонячно, де можна гарно відпочити. Але Мітітакі твердить, що там немає сніговиків. Сиворакша каже, що коли б тут був її французький журнал, то в ньому, мабуть, можна було б прочитати, де живуть сніговики влітку, але журналу нема, бо вона його віддала в ремонт, і ми не можемо нічого дізнатись.
Одначе, хоч би де вони блукали, хоч би де ховалися влітку, я знаю: взимку неодмінно з’являться в містах і селах, виструнчаться войовничо зі своїми войовничими носами, щоб нагнати на нас страху. Але я їх не боюся, бо хоробрість дістав у спадщину. Варто мені тільки тупнути ногою, і в цих сніговиків носи попадають від страху. Якщо я тільки захочу, то так тупну ногою, що не лише їхні носи, а й самі сніговики попадають. Але що це?
— Шановний добродію, це ти тупаєш ногою? Ні, шановний добродію? Може, Цвір жартує? То, виявляється, не Цвір, бо Цвір увімкнув задній хід і вже кудись летить. Мугик, ти тут? Мітітакі, де ти дів своє кільце? Гей, агов, куди ви всі побігли? Невже ваші серця сховалися у п’яти від тупоту ноги? А чого це бриль іде сам? Це, мабуть, мій китайський приятель У Фу. Він завжди ховається під якимсь брилем, а коли йому набридає сидіти там зіщулившись, то вирушає в дорогу, а разом з ним, звичайно, й бриль. Ні, це не У Фу, а Довгоніжка.
Та раптом кіт підскочив до мене зі своєю пряжею — мабуть, зробив з неї якесь невидиме сильце. Взагалі коти — це щось жахливе. Завжди, коли стаєш перед публікою й розповідаєш про свої бойові подвиги, неодмінно з’являється якийсь кіт, щоб ці подвиги затьмарити. Та я заберу свої подвиги назад, бо не такі ми багаті на подвиги, щоб роздавати їх котам!
ПІШОХІД, ЩО НАСВИСТУЄ
Iти по світу, насвистуючи, — що може бути краще! Засунеш крила в кишені і з незалежним виглядом ідеш по полю. Хмара зморщить лоба, вдарить грім, лине дощ, а ти прямуєш собі куди завгодно й насвистуєш, дарма що мокрий як хлющ. Хуртовина завиє, кучугури снігу намете, а ти переступаєш через них, недбало насвистуючи, — краще не придумати! Ось бліда зелень несміливо витикає свій ніс, бджола дзижчить над розквітлими левадами, а пішохід іде собі поміж бджолами, і трава повільно піднімається за ним. Усе поле пропахло лікарськими рослинами. Пішохід глибоко вдихає аромат молодої трави й весело насвистує.
Коли настає спека, перепілочки стогнуть, знемагаючи від духоти, отари овець забиваються в затінок, птахи ховаються в дрімучих лісах, розкривши дзьобики від спеки, шалені вихори вирують на дорозі, і все живе шукає порятунку в затінку. Тільки пішохід іде, незважаючи ні на що, бадьоро ступає по розпеченій землі й насвистує. Колючка на дорозі десь причаїться, присяде навпочіпки і — хоп! — укусить за п’яту, а пішохід — туп-туп — іде собі з проколеною п’ятою й насвистує. Він долає стрімкі схили, перед його очима постають нові краєвиди, а він простує своєю дорогою, і немає для нього ніяких перепон. Іде собі пішохід землею предків, іде, куди йому треба, й бадьоро насвистує!
Усе це прочитав нам один горобчик і при всіх заявив, що віднині сам стає пішоходом. Чику засміявся: де це видано, де це чувано, горобчик — пішохід!
— Побачите! — запевнив горобчик.
Піук погодився з ним, але заявив, що замість насвистувати абияк, краще мугикати: «Піук-піук, старий турок схрестив ноги і смокче чубук». Мітітакі бував на пташиній Рів’єрі, терся серед людей, а тому порадив: коли вирішив стати пішоходом, слід придбати велосипед. Він запевняв, що на пташиній Рів’єрі майже всі пішоходи мають велосипеди.
— Гаразд, а як же взимку їхати на велосипеді по кучугурах? — запитав наш горобчик.
— На Рів’єрі не буває ні зими, ні кучугур, — відказав Мітітакі.
— На Рів’єрі не буває, але ж тут не Рів’єра!
Злетів наш горобчик з дерева й пішов полем, а ми порадилися й назвали його Пішохід, що насвистує. Він ішов і недбало насвистував: «Ф’юїть! Хвіть!» Він падав у ямки, дерся вгору на узвишшя, спотикався, поспішав, дряпав коліна, але жодного разу не полетів. Ми побачили, як він затримався біля лелек і запитав їх про щось.