Уже вночі Міра чує, як перед будинком зупиняється «вольво». Як по-дурному — Міра це розуміє, — але таки стає перед вхідними дверима. І все тому, що, почувши перед будинком звук Петерових кроків, вона хоче знати: він одразу запхає ключ у замок, чи зупиниться. Чи буде вагатися. Чи потрібно йому постояти якийсь час за дверима і глибоко вдихнути, перш ніж він наважиться зайти.
Петер зупиняється, простягнувши руку до замка. Обережно притуляється чолом до дверей, ніби намагається почути, чи дихає будинок, чи там, усередині, є хтось, хто ще не спить. Бо не так давно, коли Міра думала, що Петер спить, він чув, як вона на кухні розмовляла з кимось по телефону: «Двадцять років він говорив, що наступного року настане моя черга вкластися в кар’єру. Наступного року! То він вважає, що лише йому необхідно знати, яких висот можна досягти, чи як?».
Двадцять років Петер переконував себе, що він працює не для себе, а заради інших. Він став професійним хокеїстом у Канаді, щоб забезпечувати сім’ю, він погодився на роботу спортивного директора в Бйорнстаді, тому що після смерті Ісака його сім’я потребувала безпечного місця. Він боровся за клуб, тому що боровся за місто. Тому що «Бйорнстад-Хокей» був гордістю місцевих мешканців, для них це був єдиний спосіб нагадати великим містам, що в цій частині країни ще живуть люди. Що вони ще здатні зацідити їм по морді.
Але зараз Петер уже нічого не знає напевне. Може, він просто егоїст? Він намагається не думати про некролог. Йому завжди була властива страшенна тривожність, він постійно про все хвилювався — починаючи від рахунків і закінчуючи тим, чи вимкнена кавоварка, — але сьогодні ввечері Петер відчуває щось інше. Сьогодні він боїться.
Петер уже запхав ключ у замок, але раптом здригається від якогось металевого клацання. Позаду нього в темряві хтось натискає на клямку, і на вулиці відчиняються дверцята автомобіля.
Вбраний у чорне чоловік виходить з авто й рушає до Петера.
Лісом їдуть два автомобілі. Один під’їжджає до собачого притулку, і з нього виходить чоловік у чорній куртці, яка не защіпається на грудях через масивні м’язи. Чоловік тисне Адрі руку. Пів життя тому Адрі вчилася разом із цим чоловіком і зараз, звісно, не налаштована проти нього, якщо не враховувати, що він тупіший за ревматика, який фотографує все плівковою «мильницею». Якось Адрі довелося пояснювати йому, що рух по карті на південь в реальності не означає руху вниз, а ще, бувало, вона розповідала, що острови не можуть вільно рухатися в морі, тому що вони міцно прикріплені до морського дна. Генеалогічне дерево цього чоловіка не мало гілок. Адрі помічає, що в нього на руці нове татуювання — малюнок павутини, настільки кривий, що вона просто мусить запитати:
— Твою ж мать… Ти комусь програв парі, чи що?
— А що? — не розуміє чоловік і відкрито витріщається на руку, навіть не замислюючись, що татуювання виглядає так, ніби його набивали у темряві.
Ще в старших класах хтось дав йому прізвисько «Павук» — бо той мав довгі, худі й волохаті ноги. Він був із тих хлопців, які не переймалися, як їх прозивали, головне, щоб їх пам’ятали, тож Павук прийняв цю образу. Відтоді він зробив собі щонайменше десять татуювань із павучим мотивом, і всі вони мали такий вигляд, ніби їх наколював якийсь пияк, сидячи на сушарці.
Адрі втомлено хитає головою і відчиняє багажник Павукового автомобіля — там усе закладено ящиками з алкоголем. Адрі помічає, що інше авто в цей час зупиняється, як завжди, на узліссі, там, де закінчується дорога. Водій залишається сидіти за кермом, щоби встигнути попередити їх, якщо з’явиться якийсь небажаний гість, а от пасажир виходить. Його Адрі теж знає вже багато років, і він, на відміну від Павука, аж ніяк не ідіот. Саме тому він небезпечний.
Його звуть Теему Рінніус. Він ані занадто широкий, ні занадто високий, а через звичку дуже ретельно зачісуватися найкращі друзі називають його «Ревізором», проте Адрі бачила, як він б’ється, і знає, що під тим чубом — залізобетонна голова. Він уміє давати таких міцних копняків, що в цьому місті навіть коні побоюються стояти в нього за спиною. У молодшому віці він і його молодший брат своїми вибриками нажили собі такої поганої слави, що мисливці часто жартували: «Знаєш, чому не можна покататися на велосипеді братів Рінніусів? Тому що це, найімовірніше, твій велосипед!». Але минав час, про Рінніуса перестали жартувати, а зараз, якщо в місто приїде хтось чужий і запитає, де Теему Рінніус, навіть найменша дитина матиме клепку в голові, щоб відповісти: «Це хто?».