Можете говорити про Маґґан Лют що завгодно. Але вона також мама.
У льодовій арені наближається початок матчу, всі гравці вже мають бути у своїх роздягальнях, але Вільям Лют чомусь іде в протилежний бік коридору. Він зупиняється у дверях і чекає, поки Амат і Бубу його помітять. А тоді тихо запитує:
— У вас такі ще є?
Амат і Бубу мають розгублений вигляд, але один зі старших гравців розуміє, про що запитує Вільям. Він бере чорну траурну стрічку, якою вже перев’язані рукави гравців «Бйорнстада», і подає її Вільямові. Той зав’язує стрічку собі на рукав і з вдячністю киває.
— Мені… прийміть мої співчуття. І всієї нашої команди.
Хокеїсти «Бйорнстада» стримано кивають. Завтра вони знову будуть ненавидіти один одного. Але це буде завтра.
Беньї довго стоїть перед льодовою ареною. Курить у затінку кількох дерев, ноги глибоко загрузли в снігу. Він грав у хокей усе життя, маючи на це багато різних причин, заради багатьох різних людей. Та деякі речі вимагають від нас віддати все: цим хокейний спорт нагадує класичну гру на музичному інструменті — занадто складне заняття, щоб воно було простим хобі. Не буває так, щоб хтось прокинувся одного прекрасного ранку і просто став скрипалем або піаністом світового рівня; те ж саме стосується хокеїста — він присвячує цій грі все життя. Такі речі поглинають усього тебе. Але настає день, коли перед льодовою ареною стоїть один вісімнадцятирічний чоловік і думає: «Ким я можу бути, якщо залишуся без хокею?».
Беньї не грає в тому матчі. Коли починається гра — він уже далеко.
Тренер «Гед-Хокею» натрапляє на тренера «Бйорнстад-Хокею» в коридорі. Вигляд у Елісабет Цаккель здивований, а Давід показує на сором’язливого сімнадцятирічного хлопця, який іде за ним, перекинувши через плече хокейну торбу. В голові у Давіда підготована промова — його слова мали прозвучати зріло і з розумінням, як годиться після жахливих подій, які щойно сталися. Але Давід ніяк не розтулить рота, щоб почати її виголошувати. Він хоче сказати з почуттям, або принаймні щоб здавалося, що він говорить із почуттям, але часом легше спромогтися на дію, а не на слова. Тому тренер киває на сімнадцятирічного хлопця:
— Ось тут… це наш запасний воротар. Думаю, він може стати збіса добрим гравцем, якщо в нього буде правильний тренер, тому… ну… в нас йому дістається замало часу на гру. Тому, якщо хочеш…
— Що-о? — перепитує Цаккель, не відводячи очей від сімнадцятирічного хлопця, який не піднімає на неї погляду.
Давід прокашлюється.
— Я вже зателефонував до асоціації. З огляду на обставини, вони допускають можливість переведення гравця.
Цаккель зводить брови.
— Ти даєш мені воротаря?
Давід киває.
— Кажуть, що ти добре тренуєш воротарів. Думаю, в тебе він стане чудовим гравцем.
— Як тебе звати? — запитує Цаккель, але воротар лише нечутно щось бурмоче в підлогу.
Давід ніяково каже:
— Хлопці з команди називають його «Тихобудь», бо він… не базікає.
Давід не помилився. З цього хлопця вийде збіса добрий воротар. Він не говорить ані слова, якщо в цьому нема потреби, але цим відразу подобається Елісабет Цаккель. Цей хлопець із Геда, але він буде грати в «Бйорнстаді» майже двадцять років і ніколи не поміняє клуб. А одного дня в очах уболівальників він стане більшим ведмедем, аніж будь-який інший гравець. Він ніколи не гратиме під номером «1», тому що це номер Відара. Але він напише цифру «1» на своєму шоломі, і за це чорні куртки завжди будуть особливо голосно вигукувати зі своєї трибуни слова на його підтримку.
Давід тисне йому руку, і сімнадцятирічний хлопець іде в роздягальню. Тренер переминається з ноги на ногу і врешті відважується запитати:
— Як там Беньї?
Нижня губа в Цаккель ледь помітно тремтить. Голос ледь-ледь зривається.
— Все гаразд. Думаю, що з ним усе буде… гаразд.
Вона теж нікому не віддасть светра з номером «16», у жодній із команд, поки буде тренеркою. Давід і Цаккель дивляться одне одному в очі, і Цаккель каже:
— Покажіть нам сьогодні клас.
— Це ви покажіть НАМ клас! — усміхається Давід.
Це буде збіса добрий матч. Люди згадуватимуть його роками.
Теему прийшов до собачого притулку сам-один, у нього з собою конверт. Беньї сидить на даху, Теему залізає до нього. Повагавшись, сідає поруч, на відстані пів метра.
— Ти підеш на матч? — запитує Теему.
Відповідь Беньї звучить не зухвало. А навіть трохи радісно.