— Ви з журналістів? — цікавиться Рамона.
Вона не розуміє: невідома особа просто ігнорує цей агресивний тон, чи має якийсь своєрідний діагноз, внаслідок чого не вміє помічати агресію. Тому Рамона продовжує:
— У нас тут нещодавно побувала пара журналістів, мали «запитання». З відповідями вони звідси не виїжджають. Зате часто добре застраховують свої будинки.
Здається, пряма погроза пролітає прямісінько над патлатою головою невідомої особи, яка спокійно крутиться на барному стільці й роздивляється інтер’єр, завішані фотографіями стіни, вимпели й футболки гравців.
— А, до речі, у вас тут подають обід?
Чоловіки біля дверей не знають, чи це прихована образа чи щире запитання. Але Рамона раптом заходиться сміхом. Вона швидко змахує рукою, і чоловіки зникають за дверима.
— Ви таки не з журналістів, — виголошує невідомій особі Рамона, трохи схиливши голову.
І миттю змінює тон на невдоволений:
— Якого дідька тобі треба у Бйорнстаді?
Невідома особа обхоплює руками коліно.
— Гадаю, спершу треба пообідати.
Міра знову телефонує — без відповіді. Хочете правду? Вона мала чуття, що місцева влада знайде спосіб відвернутися від Петера. Він, звісно, романтик, але Міра — юристка, вона розуміла, що для комуни найпростішим способом поховати скандал стане похорон клубу.
Уся сім’я Андерссонів — Петер, Майя, Лео і Міра — на початку літа ухвалила рішення залишатися в Бйорнстаді. Боротися. Але тепер упевненість Міри похитнулася. Скільки часу можна залишатися там, звідки тебе намагаються виштовхнути, ніби шкідливий вірус? Якщо Петер уже не матиме тут клубу, то що в них узагалі залишається?
Колега сидить по той бік столу й нічого не каже, але Міра, звісно, пам’ятає, що та говорила про Петера. «Він залежний, Міро. Ти думаєш, що залежна людина — це завжди алкоголік чи наркоман, або той, хто робить ставки на кінні перегони, але твій чоловік не має проблем з алкоголем і не грає в азартні ігри. Його проблема — потреба змагатися. Він ніяк не перестане прагнути до перемоги. Він не може жити без цього драйву».
Скільки разів Міра лежала, не в змозі заснути, і роздумувала, чи це правда? Вона телефонує Петерові, знову, знову і знову. Петер нарешті відповідає. Сердитий, хоч ніхто й не здогадається. Це вловлює лише Міра. Ті ледь помітні переміни голосу, коли він вимовляє її ім’я. Міра шепоче:
— Я стільки разів дзвонила, любий, я… чула про те, що сталося…
Петер не відповідає. Тож Міра запитує:
— Де ти?
І чує у відповідь:
— На роботі, Міро. Я на зустрічі. Потім поговоримо.
По гудінню мотора Міра розуміє, що він в автомобілі. Петер завжди так робив, якщо програвав матч, іще коли був гравцем, — він сідав у машину і їздив годинами. Він ніколи не застосовував насильство до інших — лише до себе. Тому він виїжджав у темряву, не подумавши, що вдома хтось чекав на нього і що той хтось був до смерті переляканий — адже могло бути й так, що в якийсь із таких вечорів задзвонить телефон, а на іншому кінці говоритиме чужа людина. Що голос поліцейського запитає: «Ви дружина Петера Андерссона?» — і вона почує глибоке співчутливе зітхання у відповідь на своє пошепки сказане «так».
— Не знаю, що сказати, любий. Мені страшенно шкода, — починає Міра.
— Нема що казати, — коротко відповідає Петер.
Міра чує гудіння й намагається вгадати, на якій він швидкості.
— Нам треба поговорити, любий…
— Нема що казати. Вони перемогли. Вони хотіли вбити цей клуб і знайшли спосіб перемогти.
Міра обережно затримує подих, як завжди, ніби зробила щось не так.
— Любий, я… можливо… я знаю, що зараз у тебе таке відчуття, ніби це кінець світу, але…
— Міро, не починай.
— Тобто — «не починай»?
— Ти розумієш, про що я!
— Я лишень кажу, що це може стати для нас можливістю нарешті поговорити про те, щоб зайнятися чимось… іншим.