Майя стукає себе по скроні.
— У тебе серйозні проблеми з мізками.
— Ну що? Ти не бачила, які в нього руки? Ну, він міг би позазирати на мене, коли я…
— Дякую! Досить! Скажеш ще щось — і вижену тебе з мого острова!
— Тобто? То це вже раптом ТВІЙ острів?
Майя регоче. Її найкраща подруга — найдурнуватіша мудрагеля з усіх знайомих їй людей, і у свій збочений спосіб Ана намагається повернути їм усе, що було нормальним: хлопці, секс, життя, світ. Прагнучи жити далі, вона починає з того, з чого може, — з гумору.
Дівчата залишаються на острові майже все літо. Ана робить короткі вилазки додому, щоб узяти харчів, але насправді задля того, щоб прибрати порожні пляшки з татової кухні. Вона завжди повертається до сутінків і пильнує, щоб Майя була сита. Одного ранку Майя прокидається і бачить, що її подруга стоїть гола біля берега у воді, лається і намагається зловити рибу самими руками — бо вона бачила, що так робив якийсь ідіот у телепрограмі про виживання на природі. Після побаченого Майя стала називати її «Ґолумом». А от Ана, коли вперше бачить Майю без одягу з незасмаглими смугами по краях футболки і шортів, завважує: «З тебе вийшов би кльовий татко. Ти вже маєш засмагу, як у всіх старих після відпустки „олл-інклюзів“». Останнє літо, коли вони голосно співають і шалено танцюють, сплять без нічних жахіть під зоряним небом. Майя грає на гітарі, спокійно і вільно. Вона цього ще не знає, але через десять років кожен концерт свого турне буде розпочинати з однієї написаної тут пісні. Вона зробить собі татуювання: на одній руці буде гітара, а на іншій — рушниця, а пісню присвятить своїй найкращій подрузі. Пісня називатиметься «Острів».
Беньї сам-один бігає в іншій частині лісу. Знаходить нові сховки — він довго у цьому вправлявся. Він став чоловіком, який нічого не приймає як належне, бо лише діти вважають певні речі самими собою зрозумілими. Наприклад, що найкращий друг завжди буде з нами. Що можна бути такими, як ми є, нічого не вдаючи. Що можна закохатися в кого захочеш. Для Беньї вже не існує таких очевидних речей, він просто біжить усе глибше в ліс, поки мозок не починає задихатися від кисню і зникають усі відчуття. Тоді Беньї залізає на дерево. Чекає, щоб повіяв вітер.
Людина повинна дотримуватися своїх обіцянок. Дітей навчають цього, щойно вони починають говорити. Малою Майя змусила свого тата пообіцяти їй, що вона зможе стати астронавткою, і Петер пообіцяв, бо саме так роблять батьки. Він обіцяв також багато іншого: що її ніхто не скривдить. Що все завжди буде добре. Хоча це й неправда.
Після всього, що сталося навесні, Петер запитав доньку, чи хоче вона виїхати з Бйорнстада. Вона відповіла: «Ні. Бо це моє місто також». Він запитав, що може зробити для неї, і вона сказала: «Створи кращий клуб, для всіх». І Петер пообіцяв.
Він був не з тих, хто вміє красномовно висловлюватися. Не з тих, хто здатен сказати словами, як любить своїх дітей і дружину; він сподівався, що про це говорять його вчинки. То як він може щось довести зараз? Щось іще, крім того, що став невдахою?
Петер зупиняється біля пішохідного переходу. Молодший за нього тато переходить дорогу, ведучи доньку, якій на вигляд років вісім-дев’ять. Тато тримає доньку за руку, дівчинка всім своїм виглядом показує, що вона вже сто років тому виросла з того, щоб її вели за руку. Петер зусиллям стримує себе, щоб не вийти з автомобіля й не крикнути тому татові, аби він ніколи не відпускав доньчину долоню. Ніколи не відпускав. Ніколи!
Коли в них із Мірою народилася перша дитина, Ісак, Міра сказала Петеру: «Тепер це найважливіше. Ми з тобою насамперед батьки, а вже потім — усе інше». Петер і сам це знав. Усі знають. Цей процес не стається з нашої волі, емоції збивають нас із ніг, ми перетворюємося на чиюсь власність тієї ж миті, коли вперше чуємо плач своєї дитини. Тепер ми належимо цій істоті. Їй — насамперед. І коли з твоєю дитиною щось стається, у цьому завжди буде твоя провина.
Петер хоче вискочити з машини і щосили кричати тому татові: «Не відводь від неї погляду, нікому не довіряй, не дозволяй їй ходити на вечірки!».
Коли помер Ісак, люди запитували: «Як можна таке пережити?». У Петера була єдина відповідь: це неможливо. Просто треба жити далі. На якійсь частині твого регістру почуттів вмикається автопілот. А як бути тепер? Петер не знає. Йому відомо лише, що якщо з твоєю дитиною щось стається, то неважливо, хто за це несе відповідальність, у цьому завжди буде твоя провина. Чому тебе там не було? Чому ти не вбив його? Чому ти недостатньо постарався?