Петер хоче кричати про це татові на пішохідному переході. «НІКОЛИ НЕ ВІДПУСКАЙ її, БО ЦІ ПОКИДЬКИ ЗАБЕРУТЬ У ВАС УСЕ ЖИТТЯ!»
Але він лише тихо плаче, вчепившись нігтями в кермо.
Міра часто засинала на дивані, коли Петер пізно повертався додому. Невідкоркована пляшка вина і два келихи на столі — мовчазний шпичак докорів сумління, аби нагадати Петеру, що на нього чекали. Що комусь було прикро через те, що він не прийшов. Тоді Петер обережно брав Міру на руки й відносив її в ліжко, і сам засинав, огортаючи її спину своїм диханням.
Тривалий шлюб складається зі стількох дрібниць, що, втративши їх, ми навіть не знаємо, де тепер шукати. Це її манера ніби ненароком доторкнутися до нього, коли він миє посуд, а вона готує каву, і її мізинець опускається на його палець, коли вони одночасно кладуть руки на мийку. Це те, як його губи ледь зачіпають її волосся, коли він проходить повз неї при кухонному столі, й погляди обох спрямовані в різні боки. Здається, що двоє людей, які люблять одне одного достатньо довго, перестають усвідомлювати власні дотики, торкання стає інстинктивним, і коли вони зустрічаються десь між передпокоєм і кухнею, їхні тіла просто знаходять одне одного. Коли вони виходять з будинку, її рука ніби випадково опиняється в його руці. Маленькі зіткнення, день за днем, увесь час. Їх неможливо сконструювати. Тому коли це зникає, ніхто не знає, чому так сталося, і раптом двоє людей починають жити паралельно, а не разом. Якогось ранку вони не дивляться одне одному в очі, їхні пальці опиняються біля мийки на кілька сантиметрів далі. Вони розминаються в передпокої. Більше не наштовхуються одне на одного.
Уже минула північ, коли Петер відчиняє вхідні двері. Міра знає: він сподівається, що вона заснула, тому й удає, ніби спить. На столі стоїть порожня пляшка вина, біля неї тільки один келих. Петер не переносить Міру в ліжко, лише незграбно накриває її пледом просто на дивані. Він затримується на кілька хвилин — можливо, чекає, що Міра перестане вдавати, ніби спить. Але коли вона розплющує очі, Петер уже зайшов до ванної. Він зачиняє двері й втуплюється в підлогу, а Міра далі лежить, втупившись у стелю. Вони вже не знають, чи мають що сказати одне одному. Все має межу витримки, і хоча люди завжди кажуть, що «розділити радість означає вдвічі її примножити», ми вперто продовжуємо вірити, що зі смутком усе навпаки. Можливо, це не так. Двоє людей, які тонуть зі свинцевим тягарем на ногах, навряд чи врятують одне одного, якщо триматимуться за руки, вони просто потонуть удвічі швидше. Урешті-решт стає нестерпно нести розбиті серця одне одного.
Вони сплять порізно, не торкаючись кінчиками пальців. Губи не сягають до волосся, а подих — до спини. І єдине запитання повільно, ніч за ніччю, щоразу сильніше застрягає в їхніх головах: то ось як це починається? Ось так буває, коли між людьми все закінчується?
9
Усім, хто любить спорт, відомо: для результату матчу вирішальне значення має не тільки те, що відбулося, а також те, чого не сталося. Влучання у штангу, неправильні рішення судді, пропущені ласування. Усі дискусії про спорт рано чи пізно зводяться до тисячі «якщо» і десятка тисяч «якщо б не». У частини людей у такий спосіб застрягає життя, коли вони рік за роком розповідають одну й ту саму історію незнайомцям за барною стійкою, де все меншає людей: про втрачене кохання молодості або нечесного бізнес-партнера, про несправедливе звільнення або невдячних дітей, про нещасний випадок або розлучення. Про єдину причину, через яку все пішло під три чорти.
Усі, хто впали на дно, мають що розповісти про те життя, яке в них могло бути, замість того, що є. Те саме стається і з містами. Тож якщо хочете зрозуміти їхні найвеличніші історії, спершу треба послухати історії малі.