Після Мідсоммара будинок міської адміністрації безлюдніє, політики йдуть у відпустку або займаються своїми звичними справами. Якщо хочете зрозуміти, як керують комуною, почати треба з цього: тутешні політики працюють неповний робочий день, отримуючи кілька тисяч крон платні, і якщо поділити це на кількість робочих годин, їхня робота буде на межі праці за ідею. Тому більшість державних діячів працюють на додаткових посадах або мають власні підприємства, тобто мають клієнтів, постачальників, начальників і бізнес-партнерів. Звісно, складно стверджувати, що людина залишається «незалежною» в такій ситуації, але ніхто з нас не острів, особливо в такій лісовій глушині.
Лише один політик усе літо продовжує працювати в будинку міської адміністрації по вісімнадцять годин на добу, хоча він тут нікому нічого не винен. Політика звуть Річард Тео, він самотньо сидить у своєму кабінеті, одягнений у чорний костюм, і набирає дзвінок за дзвінком, аж нагрівається телефон. Є такі, хто його ненавидять, багато хто — боїться, а сам він збирається змінити розвиток подій для одного хокейного клубу і двох міст.
Кілька днів ллють дощі, Бйорнстад стає інакшим, до такого типу опадів місто не настільки призвичаєне, як до снігу. Люди не виходять на вулицю, стають іще мовчазнішими й роздратованішими, ніж завжди.
Лісом по багнюці пробирається «джип», невідома особа пригальмовує біля невеликого автосервісу поруч із пошарпаним будинком. На газоні стоять автомобілі, очікуючи на ремонт. Один із них складно не завважити — з його капота стримить сокира.
Невідома особа бачить, як вісімнадцятирічний хлопець із кулаками завбільшки з мале порося застрибує на кузов і витягує сокиру із заліза, так напруживши при цьому плечі, що здається, ніби його шия зникає десь у кишках.
Насуплений чоловік, якому років сорок і який настільки схожий із хлопцем, що ні в кого не виникне питань про встановлення батьківства, підходить до «джипа» і стукає у вікно.
— Шини? — буркає він.
Невідома особа опускає вікно і, нічого не розуміючи, повторює:
— Шини?
Чоловік копає переднє колесо.
— Постиралися до блиску, на ось цій уже візерунки, як на платівці, то я собі думаю, ви за цим приїхали?
— Ну, добре, — каже невідома особа.
— «Ну, добре»? То вам ставити нові шини, чи як? — дивується чоловік.
— Добре, — повторює невідома особа, знизуючи плечима, ніби запитання було: «Вам додати кетчупу?».
Чоловік щось нерозбірливо буркає і гукає:
— Бубу! На оцю в нас є шини?
Зрозуміло, що невідома особа тут не через шини, а щоб визначити якість захисника, але як треба поміняти шини, то нехай буде. Погляд невідривно стежить за вісімнадцятирічним Бубу: оте витягування сокири з капота вражає, ніби бюджетна версія легенди про короля Артура. Бубу зникає в майстерні, стіни якої не заклеєні картинками з ледь прикритими дівулями, і помітивши це, невідома особа робить висновок, що в цьому будинку є жінка, тож ні татові, ні синові подібне паскудство не зійшло б з рук. Зате на стінах видно знімки хокейних команд, нових і старих.
Невідома особа киває на фотографії, а тоді на Бубу, який повертається, тягнучи по шині під кожною рукою, і запитує:
— А твій хлопака щось має до справи з хокеєм?
Татове обличчя вмить осяває така гордість, яка буває лише в того, хто сам був захисником:
— Бубу? Так! Та він найміцніший захисник у місті!
Слово «найміцніший» невідому особу не дивує, бо і батько, і син справляють тверде враження чоловіків, у яких ковзани їдуть тільки вперед. Тато хлопця простягає замащену мастилом руку, невідома особа потискає її з такою ж охотою, немов якби це була змія.
— Люди кличуть мене Кабаном, — усміхнувшись, каже чоловік.
— Цаккель, — чує він у відповідь.
Невідома особа від’їжджає з майстерні — з трохи кращими шинами за дещо завищеною ціною і з нотаткою на новому аркуші: «Бубу. Якщо навчиться кататися на ковзанах».
На цьому аркуші вже не просто список імен. Це план формування команди.
Амат самотньо біжить по трасі, у темній від поту футболці, аж поки йому не починає текти з очей і з голови не зникають усі думки.
Він — один із найбільших хокейних талантів, які бували у місті, але ніхто цього не знав до цієї весни. Амат разом із мамою мешкає у найдешевшій орендованій квартирі на самому краю Улоговини, у північній частині Бйорнстада. Йому завжди доводилося грати у вживаному спорядженні й вислуховувати, що він замалий, але ніхто не може обігнати його на ковзанах. «Порви їх!» — так кажуть Аматові найкращі друзі замість «Щасти!». Швидкість стала його зброєю.