У дверях стоїть Цаккель, в кишені ця особа має аркуш зі сформованою командою, але відповідь звучить настільки апатично, що складно зрозуміти — це через відсутність ентузіазму до запропонованої роботи чи до життя загалом:
— Коли ти мені зателефонував, то пропонував посаду тренера основної команди «Бйорнстад-Хокей». Але цей клуб скоро збанкрутує. А якщо й не збанкрутує, то тренер у нього вже є. А якщо й нема, то ти все-таки політик, а не спортивний директор. Якщо я не надто помиляюся в демократичній системі, ти можеш запропонувати мені роботу тренера з таким самим успіхом, як і радити купити єдинорога.
— І все ж ти тут, — самовпевнено констатує Річард Тео.
— А мені страшенно подобаються єдинороги, — зізнається Цаккель таким тоном, що неможливо визначити, був то жарт чи ні.
Тео схиляє голову набік.
— Хочеш кави?
— Я не п’ю кави. І взагалі не люблю гарячих напоїв.
Тео смикається, ніби мусить ухилитися від пожбуреного в нього ножа.
— Не п’єш КАВИ? Складно ж тобі буде в цьому місті!
— У цьому питанні ваше місто нічим не відрізняється від інших, — відповідає Цаккель.
Тео хихоче, кудкудакаючи.
— Цікава ж ти особа, Цаккель.
— Мені вже це казали.
Тео плескає долонями по стільниці й жваво встає з крісла.
— Мені подобається! Журналістам теж сподобається! Посада тренера твоя, а спортивним директором «Бйорнстад-Хокею» я сам займуся. З нетерпінням очікую на нашу співпрацю.
Тео має такий вигляд, ніби збирається «дати п’ять». Цаккель усією своєю поставою показує, що цього не станеться.
— Я щиро сподіваюся, що в нас із тобою ніколи не буде ніякої «співпраці». Я тут для того, щоб займатися хокеєм, а не політикою.
Тео радісно сплескує руками.
— Я ненавиджу хокей, можеш забрати його собі!
Цаккель запихає руки в кишені спортивної куртки.
— Як на людину, яка ненавидить хокей, ти занадто ним переймаєшся.
Очі Тео звужуються від вдоволення.
— Це все тому, Цаккель, що поки всі біжать в одному напрямку, я рушаю в протилежний бік. Так я перемагаю.
10
У вікнах адвокатської агенції темно, за винятком одного кабінету. Там працює Міра Андерссон, а її колега розляглася на двох фотелях і шукає в ноутбуці чартерні рейси.
— Чартер? Ти ж узагалі не любиш періоду відпусток, — нагадує Міра.
Колега потягується, ніби кішка, яка накапостила.
— Ну так, не люблю. Але ж, Міро, не показувати таке тіло в бікіні хоч раз на рік — це просто злочин проти людяності!
Міра заходиться сміхом. Господи, колега ще може так легко її розсмішити. Добре мати таку подругу.
— Скажи, коли забронюєш поїздку — я зателефоную і попереджу країну, щоб жінки там позамикали своїх чоловіків.
Колега дуже серйозно киває.
— І синів. І татів, якщо я добряче нап'юся фернету.
Міра усміхається. А тоді, повільно кліпнувши, бурмоче:
— Дякую, що залишилася…
Колега знизує плечима.
— У мене вдома поганий вай-фай.
Це, звісно, дурниці. Вона сидить в офісі, бо знає, що Міра не хоче сьогодні рано йти з роботи, щоб не сидіти в порожньому будинку й не чекати на Петера. Колега не засуджує її, не мусолить розмовами, просто залишається в єдиному кабінеті, де увімкнене світло.
Господи. Як же добре мати таку подругу.
«Ніколи не закохуйся в хокейний клуб. Він не може любити тебе у відповідь». Так казала мама Петера Андерссона. Вона була не такою різкою, як його старий, і часом Петер думав, що тато теж, мабуть, був м’якшим, поки мама не захворіла. «Не думай, ніби ти чогось вартий», — казав йому батько. А Петер, зрозуміло, нікого з них не слухав.
Він телефонував усім, кого знав. Усім, із ким грав. Просив поради, просив грошей, просив дати гравця, щоб урятувати клуб. Усі його розуміли, усі йому співчували, але хокей спирається на таблиці. Ніхто нічого не дасть тобі задарма.
Дзвонить телефон — це Петерів друг дитинства Фрак, власник продовольчих крамниць і останній реальний спонсор клубу «Бйорнстад-Хокей». У Фрака тремтить голос, коли він каже:
— Петере, це якась чортівня. Це, бляха, чортзна-що… це… вони тут поставили…
— Що? — запитує Петер.
— Я дзвоню, щоб ти не дав побачити це дітям. Вони… ці падлюки, вони дали в сьогоднішню газету некролог. На твоє ім’я.
Петер нічого не відповідає. Він розуміє повідомлення. Можна довго переконувати себе, що «критика — це частина роботи» і що треба «просто прийняти все, як є». Але людині властиве все людське. Якщо твоє ім’я написано в некролозі, ти не можеш так просто це прийняти.