Повернувшись додому в Бйорнстад, він міг обрати будь-яку партію, але зупинився на найменшій з тієї ж причини, через яку вирішив почати свою політичну кар’єру в Бйорнстаді, а не у великому місті: часом ефективніше бути великою рибою в маленькому ставку, ніж маленькою — у великому. Політичні курси й кольори його не цікавлять, він з однаковим успіхом міг би займати позицію в протилежних таборах. Є люди, які керуються ідеалами, а Річардом Тео керує результат. Інші політики кажуть, що він — «опортуніст із простими відповідями на складні запитання», що він той, хто сьогодні стоїть разом із безробітними в пабі «Хутро» та обіцяє їм муніципальні інвестиції, а завтра обіцяє підприємцям з Височини зниження податків. Тео знаходить цапа-відбувайла щоразу, коли в Низині стається якийсь злочин, а після цього в інтерв’ю місцевій газеті може вимагати «більше поліцейських патрулів», і водночас критикувати істеблішмент за те, що політики «не дотримуються муніципального бюджету». В одній кімнаті з учасниками руху охорони довкілля він обіцяє зупинити вплив мисливців на формування місцевої політики, але коли йому це на руку, він переходить до іншої кімнати й під’юджує мисливців, роздратованих через вовколюбів із великих міст і противників дозволу на зброю, які при владі.
Звісно, Тео не переймається такими дурницями, для нього це просто ще один спосіб продемонструвати, що йому не потрібно вивішувати прапори. Основа політики — стратегія, а не мрії. Отож, що він може використати собі на користь цього літа?
Уже давно переказували чутки, що лікарню в Геді закриють. Водночас на фабриці у Бйорнстаді кілька років скорочували працівників. А тепер ще й «Бйорнстад-Хокею» загрожує банкрутство. Треба добре відчувати, звідки віють вітри, щоб зрозуміти, як отримати виграш з усіх трьох змін.
— ХОКЕЙНИЙ клуб? Я навіть не думав, що ти колись полюбляв спорт, — здивовано каже лондонський приятель.
— Я полюбляю все, з чого можу отримати користь, — відповідає Річард Тео.
Дві жінки, Фатіма та Анн-Катрін, їдуть невеликим автомобілем дорогою через ліс. Їхні сини Амат і Бубу навесні стали товаришами по команді, ведмідь на футболках хлопців об’єднав також і мам. Фатіма в літній період прибирає в лікарні, де Анн-Катрін працює медсестрою, тож вони почали разом пити каву на перервах і з’ясували, що, попри суттєву віддаленість місць народження, записаних у їхніх паспортах, у них подібні погляди на життя: вони багато працюють, голосно сміються і люблять своїх дітей усім серцем.
Звісно, на початку вони часто обговорювали чутки, що лікарню збираються закривати. Фатіма тоді розповіла Анн-Катрін, що одна з перших фраз на бйорнстадському діалекті, яку вона вивчила, щойно прибувши сюди з маленьким сином на руках, звучала: «Якщо тяжко — так має бути». Фатіма любила місцевих людей за те, що ті не вдавали, ніби світ навколо не знає проблем. Життя — складна штука, тебе можуть скривдити, і тут це визнавали. А потім усміхалися й казали: «Ну й чорт із ним. Якщо тяжко — так має бути. Хіба хтось зі столиці дасть собі тут раду?».
Анн-Катрін розповідала свої історії. Про батьків, які рано померли, про юність серед лісів, коли справи в економіці дедалі погіршувалися, про те, як закохалася у великого незграбного чоловіка, якого прозвали «Кабаном», тому що він грав у хокей як небезпечно поранений дикий кабан, а на ковзанах міг їхати лише вперед і на повній швидкості. Анн-Катрін нікуди звідси не виїжджала, не бачила світу й не мала такої потреби. «Тут ростуть найкрасивіші дерева», — запевняла вона Фатіму. А потім додавала: «Та й за чоловіків не соромно, якщо мати до них терпіння».
Анн-Катрін постійно була зайнята Кабаном та їхніми трьома дітьми, найстарший серед яких — Бубу. Вона рано вставала, годувала їх, одягала й допомагала чоловікові з паперовою роботою в майстерні, а тоді їхала до лікарні, де мала довгі робочі зміни, повні найгірших моментів із життя інших людей. Потім вона поверталася додому, а там «треба допомогти з домашніми завданнями, прибрати будинок, часом і сльози зі щоки витерти».
Але вечорами, розповідала вона Фатімі, Кабан прокрадається на кухню, ступаючи такими м’якими кроками, що мало би бути невластиво чоловікові його статури, і коли він обіймає її, коли вона міцно пригортається до нього і вони танцюють, і пальці її ніг стоять на його стопах, і на кожному маленькому кроці Кабан піднімає її — ці хвилини цінніші за все. Цінніші за ціле життя. «Пам’ятаєш, Фатімо, коли діти ще зовсім малі, ти приходиш по них у дитячий садок, а вони підбігають до тебе і СТРИБАЮТЬ у твої обійми? Вони безстрашно кидалися до нас усім тілом, тому що беззастережно вірили, що ми спіймаємо їх; для мене ці миті — найкращі на світі». Тоді Фатіма усміхалася й казала: «Ти знаєш, коли Амат грає в хокей, коли він щасливий — я відчуваю те саме. Розумієш мене?». Анн-Катрін розуміла. Так вони стали подругами.