Наступного дня я нарешті спромоглася відшукати десь у глибинах свідомості свою гідність, нарешті примусила себе розсердитися, образитися, прийняти рішення під час ще одного побачення з Іллею - помститися. Бо не можна мене ось так кидати, мене суворо заборонено кидати. Надто ж усіляким там різьбярам…
А ще за декілька днів він наснився мені.
Він був на даху мого будинку - стояв на самому краєчку.
Я - за декілька кроків од нього. Він простягнув мені руку.
Мовчки, ніби не міг говорити. Просив допомогти - лише очима, сірими сяючими зірочками. І я хотіла допомогти йому. Хотіла - й не могла. Простір навколо мене був надто густий, критично уповільнював і стримував рухи. Простір став павутинням. Я не могла підійти до нього й схопити його руку, хоч як пручалася, хоч як опиралися густині цього клятого простору. Я заплакала. А він якось сумно всміхнувся, розвернувся і стрибнув. І раптом павутиння зникло. Впало під ноги. Я кинулася до краю й поглянула вниз. Ні, він не впав. Його не було на асфальтовій доріжці під будинком. Я озирнулася довкола.
Його не було ніде. Він полетів, зрозуміла я, полетів у якусь іншу площину, у якийсь інший світ. І стрибнула за ним, аби потрапити туди, де був зараз він. Але не потрапила.
Повільно, як пір’їнка, тримаючись на теплих хвилях повітря, падала на асфальт. Впала. Асфальт чомусь був теплим і м’яким. Я кліпнула очима і раптом замість сірого неба, яке щойно висіло над головою, побачила стелю.
Я лежала на своєму ліжку й витріщалася у стелю. Це не було схоже на звичайне пробудження, не було переходу від сну до яви, а все, що я бачила й відчувала вві сні, пам’ятала так, ніби воно щойно сталося…
Це був не зовсім сон. Це більше скидалося на… видіння?
Я рвучко сіла у ліжку. Бо раптом зрозуміла, згадала, кого так нагадував мені Ілля. Малого Михася. Ті ж сяйливі очі, та ж загадкова усмішка… Риси обличчя були зовсім іншими, - Ілля був якийсь аж надто витончений, Михась же скидався на веселу картоплинку, - але ж усмішка…
Михась, вирішила я. Ось хто мені потрібен. Можливо, Ілля - його родич. А якщо й ні - нехай пошукає. Адже Вогника ми знайшли, то, може, знайдемо й Іллю?.. У тому, що Іллю таки треба знайти, я була впевнена. Сни, особливо такі, надто реальні й відчутні, просто так не приходять. Ілля просить про допомогу, я потрібна йому. Значить, будемо шукати.
Вранці я подзвонила на роботу й попросила шефа про термінову відпустку. Шеф здивувався, бо останні два роки я про відпустки навіть не згадувала, а тут - не просто відпустка, а ще й термінова…
- У тебе щось трапилося? - стурбовано спитав він.
- Не зовсім, - відповіла я. Не розповідати ж шефові, що мене кинув хлопець, потім наснився, і тепер я хочу відшукати людину, яка трошки схожа на нього й, можливо, має екстрасенсорні здібності. Зазвичай шеф мене розумів, але зараз… Не хотілося його лякати подібними заявами, тим паче що шеф надто серйозно переймався психічним здоров’ям працівників. «У нас завелике нервове навантаження, - казав він, - тому, якщо виникнуть будь-які симптоми депресії чи іншої хвороби, кажіть одразу, - не хочу, аби ви тут показилися всі». Ги, знав би він, що в темряві я частенько лякаюся власних светрів…
- Не зовсім - це як? - поцікавився шеф.
- Не зовсім - це означає, що я ще точно не знаю, - відказала я.
Він помовчав, обробляючи інформацію.
- Тоді за власний рахунок, - обробив. І дав відбій. Коли йшлося про гроші, шеф умів швидко давати відбій.
- Гаразд, - відповіла я вже порожній слухавці й почала збиратися. До села. Бо звідкіля ж іще можна було починати пошуки людини, яку я знала п’ятнадцять років тому і про яку відомо лише те, що її ім’я - Михась, а хобі - розповідати страшні казочки біля вогнища? … Село змінилося, село здавалося порожнім, неживим.
Чи то через осінь, яка вже добряче обскубала дерева й кущі, чи то через те, що я виросла, чи то через те, що воно і справді постарішало і збиралося от-от вмерти…
Було тихо, прохолодно й порожньо. Всередині щось боляче поколювало, шпиняло, вочевидь, прокинулася від довгого сну моя ностальгія. Я зупинила машину на в’їзді, вийшла, повільно пішла вулицею. Чому ж так боляче?
Може, тому, що навколо забагато покинутих хат (дідько, вона ж була одна! Одна!) і темних дерев без листя? Чому так тихо? Може, тут давно вже всі померли і це не просто село, а село-привид? (Як зрадів би Михась цій ідеї та як моторошно від неї стало мені…) Я спробувала пригадати барвисті моменти того літа, що минуло тут, але вони ніяк не накладалися на те, що було перед очами тепер. П’ятнадцять років минуло. П’ятнадцять довгих років я була впевнена в тому, що завжди зможу повернутися сюди, у найкраще місце мого дитинства. А от - не змогла… Це було не те місце, того місця тепер уже не існувало. Я побачила лише тишу й порожнечу. І жодних натяків на моє літо…