Ти тільки, той, не верещи так. Я не глухий.
- Пробачте, - розгубилася я, - я не думала, що ви глухий. Я кричала, бо зраділа, побачивши вас, що ви тут, що ви не…
- Не врізав дуба, - підказав дід.
- Я не це хотіла…
- Та годі тобі, той, балакуча яка, - він посміхнувся мені, - а ти запізнилася. Ринатка тиждень як тут був. Вас питався…
- Він шукав нас? - здивувалася я.
- Та він завше питається, каже, що ви, той, погубилися десь…
- А у вас є його телефон? Чи адреса?
- Ну, телефону нема, бо звідки тута дзвонить, а от адреса…
Старий важко підвівся, почалапав до хати. Хотіла підхопити дідуся, допомогти йому, але вчасно спинилася.
Ринатів дід був не з тих, хто приймає подібну підтримку.
У цьому він дуже нагадував мого власного діда. Тому я просто повільно пішла за ним. А він розповідав, з любов’ю, з гордістю:
- Ринатка ж мені телеграми шле, листи, фотографії… І я йому, той, іноді щось пошлю… А на тижні журнала вислав, про мотоцикли. Ой, цікавий такий журнал…
Я слухала його, а всередині щось коїлося. Підіймалися неймовірні хвилі ніжності і незрозумілої вдячності Ринатові; сорому, що не відсилаю своєму дідові ні листів, ні телеграм, лише телефоную раз на декілька місяців; страшного розуміння, що цього маленького дідка підтримує, а може, й просто тримає на цьому світі лише Ринатова любов і турбота, що нічого, крім цієї турботи, у нього на світі немає, але нічого більше йому й не треба. І єдиний куточок мого дитинства, що залишився у цьому місці, єдиний притулок для малої Ільки був тут і існував лише завдяки Ринатові. Ринатові, який вряди-годи навідується сюди й питає про нас.
А от ми, - я, Аскольд, Михась, - взяли безпосередню участь у руйнуванні нашого села. Бо ми не намагалися врятувати його. Врятувати нас. Наше літо і наше дитинство.
Бо нас тут навіть не було…
Старий простягнув мені клаптик паперу, на якому величезними кострубатими літерами нашкрябав адресу, а я сказала:
- Знаєте, коли я була малою, то гадала, що Ринат - найрозумніший і найдобріший хлопець у всьому світі… А зараз я так не думаю. Зараз я це знаю.
Старий посміхнувся:
- Ти теж гарна дівчинка. Молодець, що приїхала сюди.
- Та ні, - відмахнулася я й зізналася, - я приїхала, бо у мене виникли проблеми.
- Проблеми, той, виникають у всіх… - багатозначно відповів дід.
3. Ринат зі своїм янголям і Аскольдові окуляри.
А доля була все тією ж жартівницею. Виявилося, що Ринат мешкає поруч зі мною. В одному з сусідніх будинків. Втім, до її жартів я вже звикла давно, тому майже не здивувалася і того ж вечора вирішила зайти у гості.
Підіймаючись сходами (ліфт не працював, що на рідній Куренівці було справою звичною, ба навіть буденною), я раптом вирішила, що бачила його, не могла не бачити, бо він був сусідом, ходив у ті ж магазини, що і я, гуляв тим самим парком, їздив кудись тими самими маршрутами. Отже, я його бачила, може, й не раз перетиналася з ним, стояла у черзі по хліб і по цигарки, бачила - і не впізнала. А тепер доведеться вибачатися… Втім, він мене теж, виходить, не впізнавав, тож вибачатися доведеться не лише мені… Та думка про те, що зараз я створю якусь чергову незручну ситуацію, примусила зупинитися між поверхами.
Не страшно, запевняла я себе, це ж Ринат. Він же все зрозуміє… Втім, хто його знає, який він зараз… Та ні, годі - зрозуміє! Вперед.
Ще раз я зупинилася вже просто перед його дверима.
Підняла руку, аби подзвонити й заклякла. Господи, сказала собі, ну що ти робиш? От що ти зараз робиш? Ти ж доросла дівка, він - дорослий чоловік, ви спілкувалися одне з одним п’ятнадцять років тому, і всього два місяці! У нього ж своє життя, у тебе - своє… І пхаєшся ти до нього не просто аби привітатися, ні, ти пхаєшся до нього, бо у тебе загубився твій хлопець, і тобі треба знайти Михася, якому колись явився у видінні білий цап! Маячня. Додому. Негайно.
Я натиснула на кнопку. У квартирі щось дренькнуло.
Ага, радісно звернулася до себе, тепер уже не втечеш. І собі ж відказала: «Ну ти й дурепа».
Двері відчинила білява дівчина. Вона була невисока, тендітна (зовсім тоненька, ледь не прозора), з величезними блакитними очима і трохи дитячим обличчям. Спершу мені й здалося, що вона - маленька дівчинка, та за мить зрозуміла - це тільки здалося. Їй було років двадцять п’ять, і, якби я вміла малювати й постановила б собі намалювати янгола, то малювала б його з неї. Загалом усе було непогано, вона усміхалася мені дуже мило, але, от лихо, на руках вона тримала немовля.
«Дідько… Це ж дитина… Дитина! Мамо, що я тут роблю?» - пронеслося у голові.