- У мене такого напису точно немає, - повідомив Ринат, який був зразковим учнем.
- У мене теж, - сказав Аскольд.
Всі подивилися на мене. Чекали офіційної заяви.
«Коли ж ти, брехло, вже встигло побачити мого щоденника?» - подумала я і зробила заяву:
- У мене теж немає.
- Значить, буде, - впевнено відповів нам Михась, - у когось обов’язково буде.
- То ти бачиш майбутнє? - поцікавився Ринат - на відміну від Аскольда, він зробив це серйозно.
- Ні. Я бачу картинки. Різні картинки. Інколи розумію, до чого вони. Інколи - ні.
- Теж мені, екстрасенс! - широко посміхнувся Аскольд. - Я теж так можу! Ринате, я бачу темні вікна твого будинку. Це означає, що всі сплять. А може, й ні…
Михась не вмів ображатися. Він лише знову жбурнув кокорудкою в Аскольда.
А я раптом згадала, що мій щоденник у Києві. І довго кидала швидкі погляди на Михася, який уже почав розповідати чергову казку, і вперше в житті не слухала його, намагаючись зрозуміти, як він міг побачити ту сторінку, і силкувалася згадати, чи не розповідала йому про цей випадок.
А наступного дня зник Вогник, мій рудий кіт. Я привезла його з Києва, то був критично домашній, радикально диванний кіт, і його зникнення було справжньою трагедією.
Я нічого не сказала бабці (аби не засмучувати стареньку), натомість, проковтнувши порцію борщу (аби знову ж таки не засмучувати бабцю), помчала до Рината. Це вже стало звичкою - як у когось із нас виникала проблема, він мчав до Рината.
Ринат знайшовся в гаражі, - він допомагав дідові лагодити старенького мотоцикла, якого, якщо чесно, вже давно слід було викинути, бо ламався він частіше, ніж їздив. Я кинулася до Рината й розридалася у нього на плечі. Він завжди викликав бажання поплакатися йому - мабуть, своїм мовчанням і розуміючою усмішкою.
- Вогник зник, - поскаржилась я крізь сльози.
- Знайдемо, - навіть не замислюючись, впевнено відказав він, обійняв мене за плечі й повів надвір, - зараз зберемо хлопців і підемо шукати.
- Знайдемо? - перепитала я.
- Ну, звісно, знайдемо, - відповів Ринат. І я повірила йому.
Ринатів дід залишив нам гараж («Тарахтєлка, той, почекає, а кіт, він же ж, той, живий…»), у якому ми і влаштували польовий штаб. Михась прибіг хвилин за десять, Аскольд десь затримувався (видно, знову вирішував проблеми з батьком). Поки ми чекали, я згадала, що Вогника подарував мені класний керівник - саме той, що зробив червоний напис на півсторінки. Рік тому його кішка народила кількох пухнастиків, і я вмовила батьків узяти одного з них.
Рудого - під себе.
Мабуть, я якось не так дивилася на Михася, бо, перехопивши погляд, він спитав:
- Що?
- Тобі зараз світ нічого не каже? - спитала я.
- Ні.
- А може, попроси його? Нехай щось про Вогника повідомить…
- Ага, - раптом долучився Ринат, - Ілька діло каже. У такій справі треба використовувати всі методи.
- Я не вмію викликати видіння, - зітхнув Михась, - я тільки бачу, і все.
- А ти спробуй, - наполягав Ринат.
Михась знову зітхнув, сів на скриню, що стояла у кутку, закрив очі й стиснув долонями скроні. У такому вигляді його й побачив Аскольд.
- О! - зрадів він, заходячи до гаражу. - Медитація!
Можна біля тебе воду позаряджати? А чакри відкрити?
Михась не відповів. Не ворухнувся. Ринат швидко підійшов до Аскольда, тицьнув його ліктем у бік, притис пальця до губ.
- Мовчу, мовчу! - підняв руки Аскольд.
А Михась раптом сказав:
- Козел.
- Що? - перепитав з погрозою у голосі Аскольд. - Що воно в’якнуло?
Михась розплющив очі й широко посміхнувся:
- Не ти, Аскольде. У видінні. Я бачив цапа.
- Блін, а я так і не встиг відкрити чакри, - засмутився Аскольд.
- Аскольде, - м’яко звернувся до нього Ринат, - у Ільки зник кіт. Ми зараз його шукаємо. Давай серйозніше.
- Чого ж одразу не сказали? - він і справді посерйознішав, глянув на мене. - Пробач.
- Пусте, - відмахнулась я від Аскольда й подивилася на Михася, - що за цап?
- Білий, домашній… здається, великий. На галявині, пасеться. - І що це може означати?
Михась знизав плечима:
- Не знаю… не знаю навіть, чи стосується це Вогника…
- Яка галявина? - спитав Ринат.
- Звичайна, - знову знизав плечима Михась.
- Ти бачив її раніше? На що вона схожа?
- Та не бачив я нічого! Галявина собі і все! - раптом зірвався Михась.
- Спокійно! - звелів Ринат, пройшов од стіни до стіни, постояв на місці і раптом скомандував: - За мною. Бігом.
План Рината був простий, як і все геніальне: ходити по хатах і питатися в хазяїв, чи немає у них часом цапа. На нас дивилися, як на диваків, та пояснювати, навіщо це нам здався цап, нам було ніколи. Бо село було (чи, може, здавалося) здоровезним, а до вечері всім нам (особливо Аскольдові, якого за будь-яку провину легко могли посадити під хатній арешт) треба було бути вдома.