Цапів у селі виявилося напрочуд мало - п’ять. І ніхто з хазяїв не зміг пригадати, чи не бачив він десь рудого кота. І ретельний обшук у їхніх господах (під їхнім пильним і вкрай здивованим наглядом) не дав жодних результатів.
Вогника ніде не було.
Смеркало.
Ми стояли біля покинутої хатки (її ми теж обшукали, про всяк випадок, хоча ніяких козлів там точно не було), дивилися на занурене у сутінки село, Ринат знову обійняв мене за плечі, а Михась видав сакраментальну фразу:
- А може, то була коза?
- Кльово, - прокоментував Аскольд, - геніально…
- Тепер про кіз підемо питати? - спитала я.
- Ні, - рішуче відмовився Аскольд, - ви як хочете, а я пас. Мене вже й так татко вб’є. Я вже годину тому повинен був прийти на вечерю. Як хочете, хлопці, але я додому.
- Так, - погодився Ринат, - Аскольд має рацію. Зараз усі йдемо додому, а завтра шукатимемо кіз.
- Кльово, - знову сказав Аскольд і пішов. Точніше, поліз. Крізь діру в паркані тієї покинутої хатки. Іноді Аскольд так скорочував шлях - йому зручніше й швидше було дістатися додому околицями, а не головною (та майже єдиною в селі) вулицею. Михась частенько розповідав нам про ті околиці. Там, за словами Михася, колись було кладовище, і тепер з-під землі вночі вилазили всілякі зомбі й мертвяки, літали привиди у трунах та стогнали ті, кого поховали не під їхніми справжніми іменами. Аскольдові, втім, усі оповідки Михася були по барабану. «Навіть якби я у це вірив, то все одно ходив би додому тими місцями, - казав Аскольд, - бо мій татусь - іще страшніший, ніж будь-які привиди».
Ринат із Михасем проводжали мене. Бо я у ті страшні казки не вірила лише вдень, а от у вечірніх сутінках рішуче відмовлялася гуляти на самоті. Того вечора, дорогою до хатки моєї бабці Ринатові довелося заспокоювати нас обох: і мене, й Михася. Я хвилювалася за Вогника, Михась був розчарований у собі, бо не зміг допомогти. Вперше я бачила нашого Михася отаким - мовчазним, похмурим, без усмішки, без смішинок у очах.
Ринат казав: - Ілько, Вогник нікуди не подінеться, нічого з ним не трапиться, усі собаки сидять на цепках, окрім тих маленьких, яких Вогник сам з’їсть, якщо зголодніє. Скоріш за все, сидить зараз спокійнісінько десь на дереві, а ми завтра його знайдемо і знімемо.
Ринат казав:
- Михасю, не супся. Я впевнений, що той цап чи коза щось означає. Завтра ми обов’язково це з’ясуємо, а сьогодні треба добре виспатися, аби завтра був час і на котів, і на кіз. Так, сьогодні твоє видіння не допомогло, може, воно й справді не Вогника стосувалося, але воно допоможе, це я тобі точно кажу, не Вогникові, так комусь іншому, ти ж краще за мене, Михасю, знаєш, що видіння просто так не приходять… І я думала: «Дякую, Ринате, заспокоїв ти нас. Не дуже, щоправда, та якби тебе не було, Ринате, то нам би зараз точно було б гірше, важче…»
Вдома я відмовилася від вечері (таки засмутила бабусю), видерлася на горище і вклалася там. У хаті була призначена для мене кімната, ліжко й навіть телевізор, та горище я уподобала більше. Там було сіно, старі книжки й жовті газети (так от що таке «жовта преса», думала я), якесь лахміття, скрині, які не відкривалися без ключів, й ніхто не знав, де ці ключі, а ще - дивне, незвичне, магічне для мене, асфальтової дитини, поєднання пахощів. Ще там була пилюка, від якої хотілося чхати, і простирадло, що було мені за ліжко.
Отже, я видерлася на горище і загорнулася у своє простирадло. Але не заснула - не виходило. Я лежала на боці, деколи чхала, думала про Вогника і Михасевого цапа (чи козу?).
А посеред ночі у дворі хтось тихенько свиснув. Я визирнула у маленьке віконце і спочатку вирішила, що це мені наснилося: там, посеред двору, стояв Аскольд, який міцно притискав до себе рудого кота. Мого Вогника.
Я миттю злетіла з горища (замалим не впала), кинулася надвір, до Аскольда.
- Він? - пошепки спитав той, простягнувши мені кота.
- Вогник!.. - прошепотіла я, вихоплюючи того (воно, видно, злякалося, бо одразу почало дертися на мене, на плече, на голову). - Вогник, Вогник…
- Він. - зрозумів Аскольд і широко посміхнувся: був украй собою задоволений. - На дереві сидів. Добре, що я запізнювався й своєю дорогою пішов. Цей дурень знайшов єдине дерево серед галявини, тієї, де колись чарівник мешкав, - (це нам Михась якось розповідав, згадала я), - видерся на нього і нявкав, як я не знаю що. Дивно, що ми його не почули, нявкав на все село.
- Дякую тобі, - сказала я, відриваючи нарешті погляд від кота.