- Та годі, - відмахнувся Аскольд, розвернувся й пішов геть, буркочучи собі під носа щось на кшталт, - а ви «козел», «козел»…
Наступного ранку я замкнула Вогника у своїй кімнаті й помчала до Рината, не поснідавши (бідолашна моя бабця, тоді я ще не розуміла, як важливо їй було мене нагодувати).
Польовий штаб уже працював на повну. Ринат з Михасем розробляли план дій щодо порятування рядового Вогника.
Ринат ходив від однієї стіни до іншої, а Михась сидів у кутку й палив украдену вже десь цигарку.
- Знайшовся! - гукнула я, залітаючи у штаб.
- Знайшовся? - зрадів Ринат.
- Як? - здивувався Михась.
Я розповіла. Ринат зрадів, Михась - ні. Тобто, за Вогника він, мабуть, таки зрадів, але чомусь важко зітхнув і насупився.
- Треба було по деревах шукати, а я зі своїми козлами… - тихо сказав він.
- Не засмучуйся, - попросила я, - може, козел означав щось інше.
- Ага, - погодився Михась, - мене. І тоді я повірила, що він справді бачить ті свої видіння, чи б пак - картинки. Повірила в існування його власного каналу зв’язку зі світом. Бо якби це все було звичними Михасевими побрехеньками, то навряд чи зараз він перебував би у такому засмученому стані. Та й не бачила я його раніше у такому стані ніколи. Раніше я взагалі не бачила неусміхненого Михася.
- Слухай, - тепер Ринат обійняв за плечі Михася, - а може, ти саме для цього його і бачив? Аби Аскольд пішов тією дорогою? Бо якби ми не шукали цапа, то Аскольд не запізнювався б додому. І не йшов би повз те дерево.
- Не думаю, - відказав Михась, але йому помітно полегшало. Він іще не посміхався, але вже й не супився. А в очах з’явився вже знайомий вогник, застрибали звичні бісенята.
А потім до польового штабу влетів Аскольд. Він мав такий вигляд, ніби його переслідують всі спецслужби світу.
Забіг, зачинив двері, потім обережно визирнув у щілину надвір. Нарешті обернувся до нас (ми уважно й мовчки спостерігали за всіма його маніпуляціями).
- Хлопці, - сказав Аскольд (вони вже давно вважали мене своїм хлопцем, і я збрешу, якщо скажу, що це мені не подобалося), - хлопці, я на хвильку. Татусь учора помітив моє запізнення й кота, а потім виявив, що вночі я десь швендяв, так що я під арештом. Коли вийду, не знаю. Тож козлів, - він підморгнув Михасеві, - шукайте без мене. І навідати мене не намагайтеся. Все одно не впустять.
- Ти молодець, - серйозно сказав Ринат і потис Аскольдову руку.
- Правду ти казав, - відгукнувся зі свого кутка Михась.
А я підійшла, обняла його і сказала:
- Дякую.
Аскольд зашарівся, буркнув щось типу «та ну вас», обережно визирнув за двері й вислизнув, щільно причинивши їх за собою. Деякий час ми всі мовчки дивилися на ті двері, ніби чекали, що Аскольд повернеться. Аж раптом Михась схопився, підійшов до мене й спитав:
- Він сказав, на якому саме дереві знайшов Вогника?
- Приблизно… А тобі навіщо? - здивувалася я.
- Покажеш?
Я глянула на Рината. Той кивнув.
- Ну, ходімо, - знизала плечима я.
До галявини ми йшли швидко, майже бігли - Михась задав такий темп, наче боявся кудись не встигнути. А на галявині всі зупинилися. Бо під єдиним деревом, що стирчало просто посеред неї, спокійнісінько скуб травичку величезний білий цап. Якусь мить ми всі, мов зачаровані, милувалися ним. Цап, відчувши наші погляди, підняв голову, якось меланхолійно глянув на нас і повернувся до своєї трапези.
- Він? - тихо спитав Ринат.
Михась нічого не відповів. Він мало не з любов’ю роздивлявся того цапа й широко усміхався.
Про той випадок ми більше не згадували. У Михася вже була ціла купа нових історій і цілий кілограм анекдотів. Не знаю навіть, чи повідомив хтось Аскольдові, який вийшов з-під арешту за декілька днів, що цап таки був. Певно, що ні, бо ні нас, ні Аскольда цап більше не цікавив. У нас виникли нові, нагальніші справи: ми полювали на привидів у покинутій хаті (адже привиди, за словами Михася, там точно були, Михась сам їх бачив, на власні очі), викликали гномів, що матюкаються, коли йдуть мотузкою з вузликами (гноми не матюкалися, але мотузкою гуляли - я відчувала, як вона прогинається під їхніми кроками), ловили у ставку рибу, а заразом видивлялися русалок (Михась побачив одну, гукнув: «Он вона! Дивіться!» й розсміявся, коли Аскольд висловив нашу спільну думку, що то ніяка не русалка, а звичайна колода. «Сам ти колода, - повідомив він Аскольдові, - вона була за тією дровинякою»).
Тож нам не було коли згадувати про той випадок. Ми згадали про це лише раз, наприкінці того чудового літа, коли сиділи на нашій галявині. Тоді Аскольд загубив десь свій мобільний (на той час він був єдиним з нас, у кого ця штукенція була) і з насмішкою (а може, з прихованою надією, бо татусь уже збирався з ним серйозно говорити), спитав у Михася: