Спитав:
- Працюєш десь?
- Потроху, - невизначено відповів Михась.
- Ти мені сподобався. На мене попрацювати не хочеш?
Я плачу добре, Аскольд не дасть збрехати.
- Що робити? - спитав Михась.
Горін посміхнувся:
- Я ще не вигадав. Питаю на перспективу.
- А, ну раз на перспективу… - Михась дістав з кишені олівця, нашкрябав на білих шпалерах свій номер. - Як вигадаєте, то дзвоніть.
Відсалютував двома пальцями й вийшов.
- Синку, - покликав Горін.
Тепер обернувся Аскольд.
- Синку, - сказав йому Горін, - молодець. Гарна у тебе моральна підтримка. Хоч і борза…
- Бувай, тату, - безбарвно відповів Аскольд, і ми пішли.
Михась чекав нас на вулиці. Стояв із цигаркою у зубах і з утіхою мружився на сонце. Ми підійшли. Михась знову спробував зазирнути в очі Аскольдові, той знову сховав погляд. Поглянув на Рината. Той у відповідь ледь похитав головою. Михась знизав плечима і спитав:
- Тепер у Заріччя?
Ринат обернувся до Аскольда - вперше віддав право вирішувати комусь із нас.
- Ага, - відповів Аскольд, розмірковуючи, здається, над чимось своїм, - у Заріччя. Лише один момент…
Раптом зробив крок у бік Михася і щодуху врізав йому в носа. Не знаю, чи він займався раніше боксом, чи просто такий сердитий був, але Михась упав, схопився за обличчя - із розбитого носа пішла кров.
- За що? - простогнав Михась.
- За батька, - відказав Аскольд, розвернувся й пішов до метро. Ринат жестом наказав мені допомогти Михасеві, сам пішов за Аскольдом. Я обережно взяла Михася під руки, допомогла встати, спитала:
- Ти як?
- Живий, - він хлюпнув носом, закинув назад голову, я простягнула йому носовичок, - а Аскольд - дурень.
- Михасю, це ж його тато…
- Та я розумію! А от він не розуміє! Не розуміє, що є такі люди, яких нічим, окрім сили, не візьмеш. Причому такої сили, яка більша за їхню власну. Чи хоча б рівна. Не поважатиме його товариш Горін, доки не отримає добрячого стусана - як от я зараз… Дідько! Скільки ж у моєму носі крові?
- А може, ти її якось по-своєму спиниш? - спитала я. - Ти ж столи кидати можеш, людей впускати теж… кров спинити - це для тебе взагалі повинно бути легко, раз плюнути…
- Давай я краще ще пару столів кину, а ти мені кров спиниш? - запропонував Михась і знову шморгнув.
- Домовилися, - всміхнулась я, - у мене, до речі, незабаром ремонт удома буде…
- Який меркантилізм, - зітхнув Михась, - яка приземленість! Я тут кров’ю стікаю, а вона про ремонт…
Кров ми таки спинили. А Ринат таки завернув Аскольда назад.
- Пробач, - попросив Аскольд, підходячи до Михася і простягаючи йому руку, - пробач і дякую… Розумієш, я просто перенервував…
- Пробачаю, - Михась усміхнувся і потис руку, - проїхали.
- Пробач, що вдарив тебе, ти мені допоміг, нам усім допоміг, - Аскольд проїжджати не хотів, - пробач, що не вірив у тебе, що глузував з тебе, пробач…
- Якщо не припиниш, то вдарю я! - з широкою посмішкою пообіцяв Михась.
Аскольд хутко відпустив його, підняв руки і з театральним жахом попросив:
- Тільки не чаклуй!
Вони посміхнулися одне одному, ми всі посміхнулися одне одному.
Ми залишилися друзями, попри те, що один із нас виявився чаклуном і вчинив погром у будинку батька іншого.
- А ще краще, начаклуй таксі до того Заріччя, - підказав Ринат.
- Бажано нашармака, - додала я.
- Хлопці, може, я просто ще раз меблі покидаю? - спитав Михась. … Заріччя було схоже на наше село - мовчазне, напівмертве, напівзруйноване. І в Заріччі був сніг. Дивно, осінь тільки набула своєї повної сили, у Києві жовтогаряче палали дерева, а в Заріччі був сніг. Падав із неба великими білими клаптями й одразу ж перетворювався на багнюку під ногами. Його було шкода, цей несподіваний осінній сніг. Він, такий білий і пухнастий, не міг, не мав жодного права ставати багнюкою. Втім, таке нерідко в житті трапляється, і не лише зі снігом.
Село мовчало. Може, воно і справді вже померло, а може, замилувалося цим снігом. Так замилувалося, що забуло про необхідність видавати якісь звуки.
Ми йшли широкою вулицею, майже по коліна у тій багнюці (звісно, тут не було й натяку на асфальтову дорогу) у звичному вже порядку: Михась - трохи попереду, ми втрьох - за ним. У нього це вже було звичкою: запхати руки в кишені, обігнати нас на декілька кроків і швидко йти вперед, так, щоб його плащ ледь встигав летіти за ним. У якійсь пісні я чула про це, згадала я, дивлячись на нього, про хлопця у шкіряному плащі, який кудись ішов попереду всіх. Тільки, там, у пісні, він, здається, мертвим був… Що ж то за пісня?