Ми мовчали. Ми вже бачили мету. Йшли повз мовчазні старенькі хатки, повз пошарпані, почорнілі, похилені паркани, йшли туди, де, ніби насміхаючись над цими нещасними парканами й хатинками, височіли барвисті вежі палаців, що в них мешкали нинішні господарі життя.
Коли ми дісталися до потрібних нам жовтих веж, які стирчали з-за високого паркану, я зрозуміла, що допіру згадувала назву тієї пісні так само, як уві сні згадувала ті квіти. І зрозуміла, чому Ілля стояв до мене спиною у тому сні. Я не пам’ятала його обличчя. А потім зрозуміла, що не лише його обличчя не пам’ятаю - майже нічого не пам’ятаю з нашого спільного минулого. Бо це мені вже нецікаво і непотрібно. Мені вже Ілля не потрібен… Так, не будемо собі брехати, вже давно його пошуки стали для мене лише приводом, аби побути разом із моїми друзями і пограти у нашу дивну гру. І стало соромно - вони ж усе це робили заради мене, вони ж ішли на стреси, на ризики заради мене.
А мені не треба було, аби вони щось робили, мені просто потрібно було бути поруч із ними.
Ми зупинилися перед воротами. Михась швидко стиснув мою руку, підморгнув і прошепотів:
- Все ОК.
Одразу ж відпустив. Я замислилася: це він мене про всяк випадок заспокоює, чи вже й думки читати навчився… Якщо так, то вони тепер із Ринатом можуть розмовляти мовчки.
Той теж таке вміє…
- Михасю, - покликав Аскольд. Він уже давно отямився, знову був сповнений сарказму, - а ці ворота прибрати можеш?
А Михась подивився на нього і, роблячи наголос на кожному слові, відповів:
- Я. Все. Можу. І Аскольд не відповів нічого. Бо повірив. І я повірила. І стало трохи моторошно, але водночас і спокійно від того, що я тут, поруч із Михасем, а не там - у будинку з жовтими вежами; що він грає на моєму боці, у моїй команді, а не проти. Залишився лише легенький мимовільний страх - а раптом колись ми опинимося по різні боки барикад?
А Ринат лише усміхнувся і дружньо, навіть якимось батьківським жестом легенько скуйовдив Михасевого чуба. І Михась посміхнувся йому - щиро, по-дитячому. А я зрозуміла, що Ринат не боїться нікого й нічого. Що попри те, ким є ми сьогодні й ким будемо завтра, для нього ми назавжди залишимося дітьми, яких треба виховувати, яких іноді треба сварити, якими можна пишатися.
- Не треба прибирати ворота, - сказав він Михасеві, - спробуймо в мирний спосіб…
- Хлопці, - згадала я, - я бачила нещодавно Іллю уві сні. Він просив: «Швидше!»
Визнаю: дуже хотілося подивитися, як Михась прибере ті ворота.
- Швидше - прибрати, - зауважив Михась.
«Так, так, так!» - захоплено подумала я.
- Ні, - твердо відмовив Ринат, - спробуємо спершу мирно.
Він натиснув кнопку на якомусь пристрої, що висів біля воріт і скидався на домофон.
- Слухаю, - почули ми жіночий голос з динаміка. І тільки зараз я зрозуміла, що ми не вигадали жодного приводу, аби потрапити всередину, що ми не вирішили навіть, хто з нас буде розмовляти. Що ж, імпровіз… Імпровізувати вирішив Аскольд.
- Олено? - про всяк випадок спитав він.
- Я вас знаю? - спитала вона у відповідь.
- Не знаєте. Моє ім’я Аскольд Горін. Я хотів поговорити з вами з приводу картини, яку подарував вам мій батько.
- Що за маячня? - здивувалася вона. - Ваш батько?
Не впевнена, що знаю, про кого ви зараз говорите.
- Олено, будь-ласка. Нам… мені дуже потрібна ваша допомога, - попросив Аскольд і про всяк випадок тицьнув Михасю кулак під ніс - аби не почав виробляти своїх фокусів завчасно.
Вона помовчала, голосно зітхнула, спитала:
- Ми можемо вирішити це питання дистанційно?
- Можемо спробувати, - погодився Аскольд, - ми розшукуємо людину, яка, на нашу думку, пов’язана з цією картиною. Іллю Хоменка.
- Я співчуваю вам, якщо ви загубили свого товариша, але, пробачте, ніякого Іллі Хоменка не знаю, - відповіла вона і вимкнула зв’язок.
- Не бреше, - тихо повідомив Михась, - вона не знає його.
Це він уже на відстані думки читає?
- Кльово, - прокоментував Аскольд, - тоді де він? І до чого тут була ця картина і мій батько?
- Не знаю, - зітхнув Михась.
- Ти ж усе можеш! - в’їдливо нагадав Аскольд.
- Але не все знаю, - викрутився Михась.
Ми постояли, помовчали.
- Додому? - спитала я. Бо мовчанка затяглася й почала дратувати. Та й те, що ми стояли під снігом, по коліна в багнюці, перед зачиненими воротами, теж було не дуже приємним.
- Ні, - Михась обвів нас поглядом, - ні. Все це не могло бути просто так. Треба лише подумати. Це - вказівка, яку ми мусимо зрозуміти.
- Ти певен? - спитав Ринат.
- Ні. Але, якщо зараз поїдемо додому, то згаємо час.
А Ілька ж сказала, що цей Ілля просив її діяти швидше. А раптом він і справді у якійсь халепі? І чекає на нас?