Михась звівся на ноги й на декілька кроків відійшов від купи вогких дровиняк, які не хотіли ставати вогнищем.
Деякий час дивився на них, ніби гіпнотизував, потім - на Аскольда, потім глянув на мене (вкотре підморгнув - він зблід, чи мені здалося?), м’яко попросив:
- Ринате, відійди.
Той також зробив декілька кроків назад.
- То що ти там казав, Аскольде? - спитав Михась, знову розглядаючи неслухняні дрова.
- Що саме з моїх заяв тебе цікавить? - зрадів увазі слухачів Аскольд. - Що ми маємо вигляд купи ідіотів і вам, а заразом і мені, вже давно треба до божевільні? Що краще сидіти у тепленькій лікарняній палаті, аніж із вами, придурками, замерзнути в цих клятих хащах? Або що ти… І раптом неслухняні дрова злетіли в повітря й закружляли над землею з шаленою швидкістю. Аскольд замовк.
Утім, ненадовго. Дрова продовжували кружляти, Аскольд - говорити:
- Кльово! - казав трохи шокований, але все одно язикатий Аскольд. - Не розпалимо багаття, так хоч продемонструємо, як ми файно предмети крутити можемо! Треба ж нам якось самоствердитися! І знову ж таки, зауважу, для чого? Для того, аби до нашої неймовірно магічної макітри прийшло чергове видіння!
Дрова впали.
- Вони сухі, - повідомив Михась Ринатові, - підпалюй.
Потім глянув на Аскольда, всміхнувся йому:
- Дякую. Ти мене… стимулюєш.
- Оце так зізнання! - буркнув Аскольд.
Ринат клацнув запальничкою, і дровиняки зайнялися.
Розгорілися. Почали затишно потріскувати. Ми присіли навколо вогнища, простягли до нього руки.
- Брр, - сказала я, відчувши біля його тепла, що змерзла дужче, ніж здавалося, - шкода, що нічого спиртного не захопили. Я змерзла як собака.
- Це точно, - піддакнув Аскольд, відчувши у мені союзника, - я б захопив, якби знав, куди ми попхаємося, але, пробачте, мої скажені друзі, цього я передбачити не міг.
- Все нормально, - посміхнувся Михась і дістав з кишені свою одвічну напівпорожню пляшку горілки, - спиртне є.
Ми по черзі ковтнули. Було гидко, проте воно ніби й справді трохи зігріло.
- Чому ти завжди ці пляшки з собою носиш? - спитав Ринат.
Нарешті, подумала я, нарешті помітив деякі ознаки алкоголізму у нашому Михасеві.
- Пляшку, - виправив Михась, - вона у мене одна.
- Щаслива, чи що? - спитав Аскольд.
- Та ні, просто горілка в ній ніколи не закінчується, - загадково посміхнувся Михась, і я зрозуміла, що це вже початок чергової історії, - я зараз усе вам розповім. Тільки почну спочатку. І знову передав пляшку по колу. Історія про пляшку, яку розповів нам Михась Почну розповідь від того моменту, коли у мене з’явилася третя дівчина. (Аскольд саме ковтав горілку і закашлявся.
- Так ти у нас не тільки екстрасенс, ти ще й Казанова! - сказав він).
У тім то й річ, Аскольдику, що ні. Мені було важко. Дівчата всі були гарними, розумними і закоханими в мене, а мені не хотілося кривдити жодної з них. Але дуже з ними було важко. Брехати їм було важко, сказати правду - ще важче. Обрати одну з них - просто неможливо. Я був на роздоріжжі, а навпроти мене, як у казці, стояла каменюка, але напис на ній був: «Ніде нічого немає». (- Ага, я знаю цей анекдот! - зрадів Аскольд. - Це про те, як російський богатир приїхав до України, а там лежав камінь із таким написом!
- Я образно висловився, селюче ти неосвічений, - відповів Михась, - кого тільки беруть у журналісти…) Отже, була у мене така проблема. І якось я відмазався від усіх трьох і пішов гуляти містом, аби подумати на самоті і якось цю проблему вирішити.
Та вирішити нічого не міг. Почало здаватися, що найкращим виходом з ситуації буде моє зникнення. Знаєте, не надто приємна думка. І взагалі, настрій був кепським.
Можна сказати, навіть депресивним.
Якось непомітно я потрапив на Велику Житомирську, звідти - на пагорби, що біля Андріївського. Вже вечоріло, і я побачив на одному з пагорбів вогнище. Пішов туди подивитися. Там, навколо вогнища, сиділи, так само, як зараз ми сидимо, якісь хлопці. (- А було так само холодно? - спитав Аскольд.
- Ні, - відповів Михась, - було літо.
- Розумні хлопці, - вирішив Аскольд).
Коли я підійшов до них, то побачив, що вони не дуже схожі на людей. Тобто, вони були схожими, але обличчя у них були якісь ніби викривлені. А в одного просто з голови стирчали невеличкі роги. Вони про щось перемовлялися, але, побачивши мене, замовкли. А один з них підхопився й загарчав на мене, і я побачив величезні ікла, що стирчали з його пащі.
Якби у мене все було нормально, то я, мабуть, перелякався б і втік. Та мені було так фігово на душі, що замість цього я теж загарчав на нього. Вийшло не так ефектно, як у нього, бо іклів у мене не було, але я їх здивував. Вони порозглядали мене, а потім той, що з рогами, запросив мене сісти поруч.