- Ви хто? - спитав я, сідаючи.
- Ми демони, - відповіли вони, - а ти?
- А я людина, - відповів я, - але мені дуже зле.
- Ти п’яний? - спитали вони.
- Ні, - відповів я, - мені просто дуже зле.
- То випий з нами, - запропонували вони. І я погодився.
Потроху я сп’янів, ми розговорилися. Вони розповіли про себе. Що живуть узагалі-то під землею, але там нецікаво, тому іноді вони вилазять на землю і лякають людей. А ще там, під землею, немає горілки, тому вони п’ють її тут. Я поспівчував їм - адже людям, а заразом і демонам, які не люблять своєї домівки, треба співчувати.
- А чого тобі зле? - спитали вони в мене.
- Мені вже нормально, - відмахнувся я, - я вже п’яний. І вони поспівчували мені, бо людині, яка нормально відчуває себе лише під градусом, треба співчувати.
- А чому тобі було зле? - спитали вони.
- Тому що я нещасний, - відповів я.
- А що таке щастя? - спитали вони, і я зрозумів, що вони не знають, що таке щастя.
Тут настала мить співчувати нам усім разом, бо вони не знали, що таке щастя, а я не міг пояснити, отже - теж не знав.
- Щастя, це коли ти почуваєш себе гарно, і тобі не потрібен ніхто, - сказав я і додав, згадавши своїх дівчат, - і поруч з тобою нікого немає.
- Коли ти сам - це щастя? - спитали вони.
- Мабуть, - сказав я, а тоді відмахнувся і розповів їм декілька анекдотів. І знаєте, хлопці, з почуттям гумору в них усе було гаразд. Вони довго сміялися, а потім сказали, що я їм сподобався, тому вони хочуть мені допомогти.
Той, що з рогами, зник на деякий час, а потім повернувся із цією самою пляшкою. Простягнув її мені та й каже:
- Тут неподалік мешкає один чарівник, він сказав, що це тобі допоможе. Коли вип’єш, то знайдеш щастя.
- А що я за це вам винен? - спитав я, бо знав, що демони - хитрі хлопці, й нічого не роблять нашармака.
- А поки ти її не вип’єш, будеш приходити кожен місяць на цю галявину й розповідатимеш анекдоти, - відповіли вони. Їм і справді дуже сподобалися мої анекдоти.
А потім у мене запаморочилася голова, - я був уже добряче напідпитку. Я заплющив очі. А коли розплющив, їх уже не було поруч. І вогнища не було. Я сидів на землі посеред пагорба сам-самісінький. Втім, не сам. У руці я тримав цю саму пляшку.
Я подався додому. Там спробував випити, вийшло лише до середини, далі вже не лізло, і я пішов спати. А наступного дня виявилося, що кількість горілки у пляшці не зменшується, хоч скільки б я її пив. Я намагався випити її постійно, вранці, вдень, ввечері, вночі я пив. Мої дівчата кинули мене, бо вирішили, що я алкоголік. Може, так воно й було, але я вже не міг зупинитися. Мені треба було випити цю кляту пляшку. Я не міг зрозуміти, чому в той вечір мені поталанило випити її половину, а у наступні - ні. Я вираховував час, фази Місяця, я ледь не з’їхав з глузду, я заплутався у власних розрахунках і почав просто постійно пити.
За місяць я не пішов на галявину до демонів, хоча й обіцяв. Вони надурили мене з цією пляшкою, тому я вирішив надурити їх. Та виявилося, що надурити демонів - не так легко, як здавалося. Я саме вкладався у ліжечко, коли раптом зрозумів, що немає ніякого ліжечка поряд зі мною, що я вже не у квартирі, що сиджу на тій самій галявині, біля того самого вогнища, а поруч зі мною - мої давні знайомі, які чекають на мої анекдоти. (- Це, хлопці, вже не історія, - гикнув Аскольд, - це сповідь алкоголіка, до якого приходять глюки…) Довелося розповідати. І так було щомісяця. Я пив багато горілки і вчив багато анекдотів. А щастя так і не прийшло.
Отака історія, хлопці… - І це все? - здивувався Аскольд. - Що ж тут страшного? Здаєш позиції, Михасю…
- Може, воно й не страшно, - посміхнувся Михась, - але правда.
Я дивилась у його темні очі й щиро вірила у цю його історію. І думала: не диво, що він сам іноді скидається на демона - надто вже часто спілкувався з ними. І думала: бідненький, як же ти живеш із цією пляшкою, відчуваючи себе боржником тих, хто не допоміг, хто погіршив твоє життя, звів його до намагання випити пляшку горілки…
Я відчула, що мій дах таки їде, й уже не вперше подумала, що непогано було б бути Аскольдом - скептиком і циніком.
- Правда? - з насмішкою спитав Аскольд. - А як ти це поясниш? І продемонстрував порожню пляшку, яка щойно здавалася мені магічною.
- А це вже мораль, - посміхнувся Михась, - виявляється, самотужки людина не може стати щасливою. А от якщо поруч друзі, то вони можуть допомогти.
- Кльово! - зрадів Аскольд. - Я знайшов рецепт щастя, хлопці! Нажертися горілки разом!
Михась не відповів нічого, заплющив очі.