- Може, вийдеш знову на свій канал зі світом? Спитаєш, де моя цяцька?
- Це не допоможе, - зітхнув Михась, - воно ніколи не допомагає. Не знаю, навіщо світ мені це показує, якщо воно не допомагає. Я лише дивлюся й нічого не розумію. І нічого не можу вдіяти. Гадаю, краще б я тих картинок узагалі не бачив…
Здається, вперше в житті Аскольд повірив Михасеві, бо раптом серйозно кивнув і нічого не сказав - ніяк не прокоментував, що було геть не в його стилі. Натомість дістав пляшку вина, яку, як завжди, поцупив у свого батька.
- Ох, перепаде тобі за це! - похитав головою Ринат, глянувши на пляшку.
- Мені вже й так перепаде, - знизав плечима Аскольд, - тож я вирішив скористатися цією нагодою.
- Сміливий ти хлопець, - завважила я.
Я була вдячна Аскольдові за цю пляшку. Ми всі були вдячні. Пити вино біля вогнища серед ночі й слухати страшні казочки - що може бути краще, коли тобі тринадцять (ну, щонайбільше, п’ятнадцять) років?
- А я? - образився Михась і дістав цигарки, які вкрав у свого батька-супермена. - Я теж сміливий!
Ми всі засміялися.
- Так що там із чорним собакою? - спитав Ринат. Історію про чорного собаку Михась обіцяв нам іще вчора.
Він встромив у зуби цигарку, затягнувся, оглянув нас, і в його темних очах спалахнули знайомі бісенята. Історія про Чорного собаку, яку розповів нам Михась Це сталося років із десять тому в селі, яке було дуже схожим на наше. А може, це сталося і в нашому селі… Село відлежало далеко від будь-яких міст, не мало асфальтових доріг, а навколо нього стояв темний ліс. Всі мешканці села знали один одного, а влітку сюди частенько відправляли на відпочинок дітей, так само, як оце відправили нас.
Якось приїхали у те село двоє братів. Вони були такими самими хлопцями, як ми. Одному було років п’ятнадцять, другий був молодший на два-три роки. Вони приїхали до бабці, батьки їхні у село навіть не заїжджали, довезли їх до зупинки й відправили самотужки. У них були дуже заклопотані батьки, які завжди кудись поспішали.
Хлопці прийшли до хати, де жила їхня бабця, та чомусь, на їхній подив, бабця зовсім не зраділа, побачивши їх. Навпаки, вона злякалася й порадила хлопцям негайно їхати геть, бо залишатися в селі було небезпечно. Хлопці, звісно, їхати будь-куди відмовилися, поки бабця не розповість їм, у чому річ. І бабця все виклала, сподіваючись, що після цього її онуки таки поїдуть.
А в селі коїлося от що. Навесні в селі з’явився Чорний собака, який насправді ніяким собакою не був, а був справжнісіньким демоном. Побачити його можна було лише у сутінках, а той, хто його бачив, не доживав і до ранку. (- Кльово! - зрадів Аскольд. - Хлопці, це ж собака Баскервілів!
Михась жбурнув у нього кокорудкою і провадив далі) Брати вислухали стареньку, але не поїхали, просто пообіцяли, що вечорами не виходитимуть з хати, аби не побачити того собаку. Бабуся дуже засмутилася, та нічого не могла з ними вдіяти, і вони залишилися. Минуло декілька днів. У селі було спокійно, хлопці вирішили, що історії про Чорного собаку - це звичайні вигадки, й потроху стали забувати про нього. Аж раптом, одного вечора брати почули крики з сусіднього будинку. Про собаку вони тоді вже й не думали.
Вирішили, що там якісь грабіжники. Вхопили рушниці… (- А звідкіля у них взялися рушниці? - поцікавився Аскольд. - Їхній дід був мисливцем, ходив на полювання, іноді й хлопців з собою брав, - не розгубився Михась, - а потім його загризли якісь звірі. Ніхто й досі не знає, чи то були вовки, чи знову ж таки той Чорний собака…) Отже, хлопці вхопили рушниці й помчали до сусідів. Коли вони вже майже дісталися сусідського будинку, то побачили, як через паркан майнула величезна чорна тінь… тінь собаки…
Та тінь пролетіла повз них, а вони забігли у хату.
У хаті скрізь була кров і пошматовані тіла. Вони зупинилися посеред хати, зрозумівши, що нікому тут вони вже не можуть допомогти.
- Ти бачив тінь собаки? - спитав молодший.
- Бачив, - відказав старший.
- Отже, цієї ночі ми станемо його жертвами? - спитав молодший.
- Ні, - сказав старший, - думаю, цієї ночі він уже наївся. Він прийде до нас наступної. - І з’їсть? - злякався молодший.
- Це ми ще побачимо, - відповів старший, закинув рушницю за плече й пішов додому.
Цієї ночі їх справді не чіпали. Вони ж не спали, а сиділи й думали, як перемогти Чорного собаку.
- Він не їсть людей, - казав старший, - він їх шматує.
Отже, ним керує не голод. Він за щось їх ненавидить, за щось мститься. Треба зрозуміти, що з ним трапилося…