- Пробачте, - перебив її Ринат, - у нас обмаль часу.
Можливо, ви згадаєте якесь місце, якийсь заклад, можливо, де може бути голова бика? Може, бачили десь?
Вона замислилася. За декілька секунд похитала головою:
- Ні, я такого місця не бачила і не знаю. Хіба що…
- Хіба що? - спитав Ринат.
- Тут неподалік, за декілька кілометрів по трасі, є якась забігайлівка, називається «Синій бик». Хіба що там…
- Дякую, - сказав Ринат.
- У вас до мене все? - спитала вона й одразу ж стала схожою на Олексія Горіна.
- Так, - відповів Ринат. - Ідіоти! - сказала вона, розвернулася й пішла до будинку.
- У дечому вона має рацію, - помітив Аскольд.
- Хлопці, а якщо вона міліцію викличе? - злякалася я.
- Такі міліцію не викликають, - повідомив Аскольд, - такі самі розбираються. А ця краля зараз на нас мого батечка нацькує.
- Не переймайся, - Михась широко посміхнувся й ляснув Аскольда по спині, - батечка я візьму на себе. А тепер забираймося, доки охорона не очуняла. І знову ми йшли мовчазним мертвим селом, і знову по коліна в багнюці, і знову Михась ішов попереду, а шкіряний плащ летів за ним (яка ж пісня?..). І знову ми вийшли на трасу. І знову ловили машину, і знову всі погодилися, що додому встигнемо завжди, а от бичачу голову нам необхідно відшукати сьогодні. І знову я злякалася, що разом із головою знайдемо й Іллю, і на цьому все скінчиться… «Шукати б його ще декілька місяців!» - мрійливо подумала я.
Звісно, не можна було так думати. Звісно, це було поза всіма нормами моралі й людяності (раптом він і справді у якійсь халепі?), та нічого з собою вдіяти я не могла. І залишалося мені лише одне - бодай бути із собою чесною.
Я - моральна потвора? Що ж, може, й так. Від цього тільки легше. У мене є виправдання на будь-які випадки життя.
Я - моральна потвора, а чого ви хочете від потвори?
Я згадала, як подумки підбадьорювала Михася, аби той жбурнув додолу свою чергову жертву, як із захватом дивилася на кружляння меблів у квартирі Горіна-старшого, як хотіла, аби він поламав ті кляті ворота, і впевнилася - таки потвора.
Добре, що цього не знає Ринат, подумала я, втім, ні. Він людина. І з ним я не можу вчиняти, як потвора. Йому я розповім усе. Тільки згодом. Трохи згодом… Колись…
До «…бика» нас довезли швидко. Ми вийшли. І одразу ж побачили його.
У «Синьому бику» щось святкували. Так, як завжди святкують у селі. Весело і гучно. Поруч із закладом уже стояли машини й вози, навколо них ходили веселі й п’яні люди. Зсередини чулася гучна музика, співи й галас. Сам «…бик» був двоповерховим будиночком із написом «ній бик» над дверима. «Си» хтось поцупив. Навіщо комусь викрадати дві величезні букви, що спокійнісінько собі висять над входом? Навіщо комусь взагалі букви «Си»? Втім, не мені, людині, що шукає якусь бичачу голову, ставити такі питання…
То ось чому село мовчало, коли ми йшли ним, зрозуміла я. Воно не милувалося снігом, але й помирати не збиралося.
Воно пиячило тут, у «Синьому бику».
- Сьогодні якесь свято? - спитала я у хлопців. Ринат знизав плечима, виражаючи загальну думку.
- Биків багато, - помітив Аскольд, розглядаючи п’яний натовп надворі, - голів багато. Але не відокремлених від биків…
Я уявила, що ми ось-ось знайдемо людську голову десь біля цього галасливого закладу, а Михась скаже: «Ось та голова… цей хлопець був биком…» Брр! Лікуватися. Завтра ж.
- Аскольде, не можна так про людей, - докорив Ринат.
Мені трохи полегшало.
- Це залежно про яких, - замислено сказав Аскольд, озирнувся, - хлопці, хтось бачить голову?
- Вона може бути всередині, - сказав Ринат, рішуче підійшов до дверей і смикнув їх на себе. Ті слухняно відчинилися - і ми опинилися посеред яскравого світла, трохи, правда, затьмареного тютюновою завісою, гучної музики і п’яного натовпу, який стрибав під ту саму музику, співав або просто пив. Хтось у ближньому кутку знущався з баяна (здається, мав намір його розірвати), хтось намагався щось підспівати баяністові…
На нас ніхто уваги не звертав. Михась примружився, оглянув приміщення. Щось зблиснуло в чорних очах. «Невже знайшли?» - подумала я.
Ринат схопив якогось п’яного дідка, який необережно врізався у нього, голосно, аби перекричати навколишній галас, спитав:
- Що святкуєте?
- Хлопше, ти шо, ж дуба впав? - прошамкав старий. - Вешілля швяткуємо! І впав. Ринат дідка обережно підняв, розвернув до найближчого столу й штовхнув, надаючи цьому тілу необхідного прискорення.
- Весілля святкують! - гукнув нам Ринат, про всяк випадок - раптом не почули.